Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

У сподіваннях минають усі пообідні години, цілі тижні у вестибюлі й на порозі мого злиденного диспансеру, пацієнти немов перечікують дощ, ремиґають свої сподівання на відсотки, прагнення мати харкотиння, справді заражене бацилами, — справжнє харкотиння, стовідсоткові сухоти. Одужання в їхніх сподіваннях з'являється тільки тоді, як отримано пенсію; звісно, вони думають і про одужання, проте рідко, їх цілковито засліплювало бажання стати рантьє, — байдуже, яким жалюгідним і на яких умовах. Вони вже не здатні жити без цього несхитного найвищого бажання, супроти якого всі менші бажання і навіть сама смерть видаються чимсь другорядним, щонайбільше спортивним ризиком. Смерть, зрештою, — справа кількох годин, ба навіть хвилин, тоді як рента — однаково, що злидні, вона довічна. Багатії впиваються інакше і тому ніколи не спроможні зрозуміти цю одержимість власною безпекою. Бути багатим — інший різновид пияцтва, людина впивається забуттям. Тим-то й прагнуть стати багатим — щоб мати забуття.

Мало-помалу я втратив погану звичку обіцяти хворим здоров'я. Така обіцянка, перспектива бути здоровим, не могла їм сподобатись. Адже коли із здоров'ям гаразд — це означає працювати, а що далі? Натомість державна пенсія, хай навіть мізерна, — воістину божественний дарунок.

Коли нема грошей, щоб дати злидарям, краще мовчати. Розмовляти з ними про щось інше, ніж гроші, — це майже завжди дурити їх і брехати. Багатіям напрочуд легко знайти собі розвагу, їм, наприклад, досить подивитись у дзеркало, бо з усього, чим можна милуватись у світі, нема милішого над багатіїв. Аби покріпити багатіїв, їх, немов обвислі цицьки, що десять років підтягують, даючи вищий ступінь ордена Почесного легіону, і тоді їм є чим перейматися наступні десять років. Оце й усе. Моїми пацієнтами були егоїсти, злидарі, матеріалісти, що замкнулися в огидних проектах здобути пенсію, мати криваве харкотиння з позитивною реакцією. До всього іншого їм байдуже, їм байдуже навіть до того, яка тепер пора року. А тим часом пори року позначалися на них, а вони й знати не хотіли, що саме призводить до кашлю й до хвороби і що взимку, наприклад, застуджуються набагато частіше, ніж улітку, зате кров'ю найбільше харкають навесні, а в спеку можна за тиждень утратити три кілограми ваги. Часом я чув, як вони, чекаючи черги й гадаючи, ніби мене немає поблизу, розмовляли між собою. Вони розповідали про мене жахіття, яким нема кінця-краю, й поширювали таку брехню, що її навіть годі уявити. Такі розмови, напевне, збадьорювали їх, бо й не знаю якої загадкової відваги вони потребували, щоб ставати дедалі безжальнішими, затятішими й лихішими, щоб жити і триматися. Тож від лихослів'я, обмов, зневаги і погроз їм, мабуть, ставало трохи легше. А проте я ставився до них якомога ласкавіше, вдавався до всіх засобів, ставав на їхній бік, намагався бути корисним, призначав багато сполук йоду, щоб вони по змозі випльовували свої кляті бацили, але ніколи не спромігся нейтралізувати властиве їм паскудство…

Вони сиділи переді мною, посміхаючись, наче слуги, коли я їх розпитував, проте не любили мене нітрохи, передусім тому, що я робив їм добро, а по-друге, тому, що був бідний і йти лікуватися до мене — однаково, що лікуватися задурно, а така ситуація ніколи не лестить хворому, навіть коли йдеться про пенсію. А як я відвертавсь, то, певне, не було такої паскудної чутки, якої хворі не пустили б про мене. Я навіть не мав машини, на відміну від решти околичних лікарів, і те, що я ходжу пішки, пацієнти вважали за своєрідну хворобу. Тільки-но моїх хворих трохи під'юдити, — а мої колеги не вбачали в цьому ніякого зла, — як вони помщалися мені за всю мою доброту, послужливість і відданість. Що ж, у житті завжди так. А час, проте, минав.

Одного вечора, коли в моїй почекальні майже нікого не було, до мене на розмову прийшов якийсь священик. Я не знав, хто він, і мало не вигнав його за двері. Я не любив священиків і мав для цього свої причини, надто відтоді, як у Сан-Тапеті тамтешній священик продав мене на галеру. Я марно намагався пригадати, чи я вже бачив цього священика давніше, — щоб знати, за що його лаяти, — але він і справді ще ніколи не траплявся мені на очі. Він, напевне, хоч і тутешній, уночі не тиняється, як я, по Рансі. А може, на вулицях він уникав мене? Я замислився. Зрештою, його, либонь, попередили, що я не люблю священиків, бо це відчувалось у квапливості, з якою він звернувся до мене. Тож біля ліжка хворого ми ще ніколи з ним не бачились. Уже двадцять років, розповідав священик, він править у недалекій церкві. Парафіян багато, а от жертвують мало. Одне слово, жебрак, а не священик. А жебрак — значить, мій товариш. Як йому, мабуть, незручно місити в отій сутані тутешню багнюку. Я так і сказав йому. Яка екстравагантність — морочитись із такою кумедною одежиною.

— Звикають і до такого! — відповів він.

Моя непоштивість не відбила в нього охоти стати ще люб'язнішим. Очевидячки, прийшов чогось просити. Голосу не підвищував, чулося тільки довірливе монотонне бурмотіння, — мабуть, отак він звик говорити в церкві. Священик розважливо виголошував підготовчі фрази, а я намагавсь уявити, яких зусиль йому коштує заробити щодня свої калорії. Кривляється, мабуть, як і я, й роздає обіцянки… Потім задля розваги я уявив його голісіньким біля вівтаря. Саме так слід з порога присаджувати кожного, хто заходить, і тоді можна збагнути його враз, тоді в кожному миттю добачаєш його суть: людина — велетенський зажерливий хробак. Яка гра уяви! Людина тоді втрачає свій чортів авторитет! Коли людина гола, ми бачимо тільки жалюгідний, претензійний і хвалькуватий міхур, що марно й безпорадно борсається. Такого випробування не витримує ніхто, і ти виграєш одразу. Лишаються самі ідеї, а ідеї ніколи не лякають. Коли проти тебе ідеї, ще нічого не втрачено, все владнається. А от не схилитись перед авторитетом одягненої людини інколи дуже важко. Одяг зберігає огидні запахи й незвідані таємниці.

Священик мав гнилі, попсовані бурі зуби, вкриті грубим шаром зеленкуватого зубного каменю, — розкішний зразок альвеолярної піореї. Я заговорив про піорею, але йому надто вже кортіло розповісти, чого він прийшов. Слова невпинно вискакували між гнилих пеньків, їх випихав язик, і я бачив, як він ворушиться. Гострі пеньки залишали на ньому подряпини, де-не-де сочилася кров.

Я вже звик до таких пильних інтимних спостережень, і вони навіть подобались мені. Коли поміркувати про те, як скажімо, формуються і виходять слова, наші фрази відразу потьмяніють на небезпечному тлі свого заслиненого декору. Механічні зусилля під час мовлення ще складніші й важчі, ніж дефекація. Віночок м'ясистої плоті — рот — конвульсивно скорочується, свистить, дихає, бгається і пропихає найрізноманітніші липкі звуки крізь сморідний гострокіл карієсних зубів. Яка нестерпна кара! Так оце й закликає нас піднестись до ідеалу? А піднестися важко. Ми тільки міхури з гарячими, напівзогнилими тельбухами, і через те в нас завжди негаразд із почуттями. Бути закоханим — дурниця, куди важче — берегтися від розпаду. Покидьки не прагнуть ні увічнення, ні розвитку. Ось чому ми набагато нещасніші за лайно: затяті намагання зберегти свій теперішній стан обертаються несвітськими тортурами.

Властивий нам запах — вочевидь найбожественніше з того, перед чим ми схиляємось. Усе наше лихо породжене тим, що нам за всяку ціну, незважаючи ні на що треба залишатися Жаном, П'єром або Ґастоном. Наше тіло, складене зі звичайних метушливих молекул, щомиті обурено повстає проти жорстокого фарсу — потреби існувати. Ті крихітки молекули прагнуть якнайшвидше розпорошитись у всесвіті! їм тяжко бути тільки «нашими», і ми — довічні рогоносці. Вони б розлетілися врізнобіч, — аби тільки сміливість, — але щоразу їх чекає невдача. Ось вони, наші найлюбіші тортури: бути збіговиськом атомів, напханих у нашу шкуру й підперезаних пихою.

Пригнічений демонстрацією тих біологічних непристойностей, я мовчав, і абатові здалося, ніби він держить мене в руках. Він одразу спробував скористатися своєю начебто перевагою й заговорив ласкаво, навіть фамільярно. Певне, когось уже розпитував про мене. З безмежними засторогами абат порушив проклятущу тему моєї кепської медичної репутації в околиці. На його думку, вона була б кращою, якби я, почавши свою лікарську практику в Рансі, поводився зовсім інакше. «Не забуваймо, любий докторе, що хворі, по суті, консерватори. Вони бояться, — хіба тут важко здогадатись? — що незабаром, може, не побачать ні неба, ні землі…»

Я, переконував абат, мав з самого початку не цуратися церкви. Такий був його висновок — і духовний, і практичний. Що ж, непогана думка. Я, звісно, не уривав його, чекаючи терпляче, коли ж він розповість про головне.

Коли сумно і треба усамітнитись для конфіденційної розмови, годі бажати чогось кращого за негоду, що лютувала тоді на вулиці. Несамовиті пориви холодного, пронизливого вітру з такою силою шарпали будівлю, що, здавалося, вийшовши, вже ніколи не побачиш світу, бо світ, перейнявшись огидою, просто зникне.

Моя медсестра нарешті заповнила картки — геть усі, аж до останньої. Далі в неї вже не було причин сидіти й підслухати нас. Вона пішла, але вкрай роздратована, і ринула в густу пелену дощу, чим гучніше бахнувши дверима.

Під час розмови священик і назвався: то був абат Протіст. Мало-помалу, вагаючись і недоказуючи, він признався, що разом з невісткою Анруй намагається влаштувати стару й Робінзона до якогось не дуже дорогого монастирського притулку. Вони ще тільки шукають той притулок.

Якби придивитись до абата Протіста, він у крайньому разі міг би видатись пересічним продавцем, а то навіть і досвідченим крамарем, що вже давно встиг запліснявіти й засохнути між своїми прилавками. Його несміливі слова незаперечно свідчили про плебейську вдачу. Так само, як і віддих. Тут я не помиливсь анітрохи. Віддих виказував, що абат їсть не пережовуючи й запиває їжу білим вином.

Невістка, розповів абат, прийшла до нього невдовзі після замаху, просячи порятувати їх із тієї халепи, в яку вони потрапили. Коли абат розказував, мені здалося, ніби він шукає виправдань, ніби соромиться своєї згоди. Щоправда, через мене йому було не варто перейматися таким дріб'язком. Тут і так усе зрозуміло. Він приєднався до нас, теж поринав у ніч, більш нічого. Тим гірше для священика! Разом із грошима в нього дедалі меншало клятої сміливости. Тим гірше! В усьому диспансері не чулося ні звуку, на передмістя опустилася ніч, і абат говорив тихо, щоб його справді міг чути тільки я. А проте він даремно розмовляв пошепки, попри його зусилля, кожне слово видавалося нестерпним криком, — мабуть, через лунку тишу, яка посилювала найслабший звук. А може, тиша була тільки в мені? Мене ввесь час поривало вигукнути: «А хай тобі заціпить!» Зі страху мені навіть дрібно тремтіли губи, раз у раз западала напружена мовчанка.

Тепер, коли абата захопили наші спільні перестрахи, він уже й сам не знав до ладу, що діяти, як далі плентати в темряві за нами навпомацки. Гурт невеличкий. Абат силкувався довідатись, хто з нас уже заплутався остаточно. Куди ми прямуємо? Бо й сам хотів простягти руку своїм новим приятелям на шляху до мети, якої ми досягнемо або всі разом, або ж ніхто. Відтепер ми рушали в дальшу подорож усім гуртом. Абат, як і ми, як і решта люду, теж навчиться ходити поночі. Поки що він іще зашпортувавсь. Запитував, що робити, аби не впасти. Та якщо йому страшно, чого ж він прийшов? До краю ми дійдемо всі вкупі й там уже дізнаємось, чого шукати в цій пригоді. Бо життя — це тільки промінець, що гасне серед ночі.

А можливо, ми ніколи й не дізнаємось, що не знайшли нічого. Отака вона, смерть…

А тим часом слід просуватись уперед, хай навіть упомацки. Зрештою, звідси, де ми тепер, відступити не можна. Вибору нема. Паскудна людська справедливість разом із законом чигала на нас повсюди, на кожному розі. Невістка Анруй тримала за руку бабцю та її сина, а я вчепився за неї й за Робінзона. Ми були вкупі. Саме так. Це я одразу ж і пояснив абатові. Він усе зрозумів.