Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Байдуже, несамохіть чи з власної волі ми опинились у такому становищі, було б дуже зле, якби нас заскочили й викрили випадкові перехожі, — казав я ще абатові, ба навіть наполягав на цьому. Якщо раптом когось іздибаєш, слід удати, ніби просто гуляв, прикинутись дурником. Це наказ. І, звичайно, поводитися слід природно. Тепер абат уже все збагнув і у відповідь міцно потис мені руку. Зрозуміло, що й він дуже боїться. Абат лише початківець. Він вагався, навіть блудив словами, мов невинний. Там, де ми опинились, не було ні дороги, ні світла, замість них — тільки розрахунок, і ми простували далі, не дуже покладаючись на нього. Слів, до яких звичайно вдаються в таких випадках, аби набратися духу, теж ніхто не вимовляв. Жодна луна не озивалася, ми вже покинули суспільство. Страх не каже ані «так», ані «ні». Страх тільки всотує все, що кажуть, усе, що думають, — абсолютно все.

У таких випадках не зарадить і коли вирячиш очі серед пітьми. Це від страху занапастити себе, авжеж. Ніч гасить усе, навіть погляди. Вона спустошила нас. Треба вхопитися за руки, бо впадемо. Люди дня більше не розуміють нас. Ми відгороджені від них своїм страхом, він душитиме нас аж до тієї миті, коли настане той або той кінець і можна буде нарешті приєднатись до паскудної решти людства — в житті або в смерті.

Абат мав тільки допомогти нам тієї миті й негайно засвоїти науку — таке його завдання. А втім, він і прийшов для цього, і попервах мав якнайшвидше влаштувати бабцю Анруй, а з нею й Робінзона до монастиря де-небудь у провінції. Абат гадав, що таку оборудку можна залагодити, я погодився з ним. Але ми мали чекати довгі місяці, заки десь вивільниться місце, а нам чекати було несила. З нас досить.

Невістка мала рацію: що швидше, то краще. Нехай забираються! їх треба позбутись! Тоді абат став промацувати інший варіант. Абат одразу видався мені неабияким пронозою. До того ж він із самого початку заговорив про комісійні для обох — для себе й для мене. Цей варіант можна було здійснити майже негайно, і я теж мав відіграти в ньому свою невеличку роль. Я мав спонукати Робінзона поїхати на Південь, порадити йому це невимушено, по-дружньому, проте наполегливо.

Не знаючи всіх подробиць майбутньої оборудки, я, напевне, мав би зробити застороги, скажімо, вимагати для свого приятеля Робінзона певних гарантій… Бо, як добре поміркувати, оборудка, до якої схиляв нас абат Протіст, була химерна. Але нас усіх так підганяли обставини, що важила тільки швидкість. Я пообіцяв все, чого вони вимагали, заприсягся допомогти й мовчати. Абат, здається, не вперше діяв за таких делікатних обставин, і я відчував, що він значно полегшить мені мою роботу.

З чого ж починати? Треба влаштувати потаємний виїзд на Південь. Цікаво, що скаже про Південь Робінзон? І то про виїзд разом із бабцею, яку він лаштувався вбити… Я наполягатиму… Та й годі. Треба, щоб усе сталося саме так — з усіх причин, і хоч не всі вони порядні, зате всі поважні.

Старій і Робінзонові знайшли роботу, правда, дуже химерну, на Півдні, в Тулузі. Тулуза — чудове місто! А втім, колись і я його побачу! Провідаю їх там. Я зразу постановив, що виберусь до Тулузи, тільки-но вони влаштуються, побачу їхній дім, їхню роботу — геть усе.

Трохи поміркувавши, я відчув досаду, що Робінзон поїде туди так скоро, а водночас дуже зрадів, надто через те, що бодай цього разу таки справді матиму невеличку винагороду. Мені дадуть тисячу франків. Про це вже домовлено. Я тільки мав переконати Робінзона поїхати на Південь, бо, мовляв, нема кращого клімату, де б так швидко загоїлись його покалічені очі, ніде йому не буде так добре, як там, і, зрештою, йому неабияк пощастить, коли він вишгутається з теперішньої халепи таким недорогим коштом. Це все мало переконати його.

За п'ять хвилин отаких розважань я й сам став цілковито переконаний і ще й готовий до вирішальної розмови. Кувати, поки гаряче, — таке моє гасло. Зрештою, гірше, ніж тут, Робінзонові там не буде. Абатів задум видававсь, як усе добре зважити, цілком розумним. Священики таки тямлять, як виплутуватись із найтяжчих халеп.

Зрештою Робінзонові та старій пропонують не найгіршу оборудку. Якщо я добре зрозумів, ішлося про якусь печеру з мощами. Ми зробимо так, що ту печеру можна буде відвідувати — за гроші, звичайно. Закличемо туристів, справа, як запевняв абат Протіст, дуже вигідна. Я теж був переконаний у цьому і навіть трохи заздрив. Адже не кожного дня можна приставити до роботи й мерців.

Я замкнув диспансер, і ось разом із абатом ми рішуче покрокували до Анруїв, чалапаючи по калюжах. Хоч як подивись, а справа нечувана для мене. Тисяча франків! Я став думати про абата трохи краще. Зайшовши до будиночка, ми застали подружжя Анруїв біля Робінзона в кімнаті на другому поверсі. Але в якому жахливому стані перебував Робінзон!

— Це ти! — сказав він мені, нетямлячись від збудження, тільки-но зачувши на сходах мою ходу. — Я відчував: має щось відбутися! Невже це правда? — відсапуючи, запитав він мене.

И знов облився слізьми ще до того, як я встиг відповісти бодай одне слово. Тим часом, поки він благально простягав до мене руки, Анруї кивали мені й підморгували. «Ну й халепа! — сказав я собі подумки. — Завжди вони квапляться! Невже вони все йому розбовкали? Не підготувавши? Не зачекавши на мене?»

На щастя, я зумів, так би мовити, переповісти всю справу іншими словами. А втім, і Робінзон не вимагав чогось більшого і був радий почути про ще один аспект уже відомої постанови. А цього досить. Абат лишився в коридорі, не зважуючись увійти до кімнати. Він аж тремтів зі страху.

— Заходьте! — таки запросила його невістка. — Заходьте, пане абате, ви тут аж ніяк не зайві! Ви навідали бідолашну родину в мить нещастя, так-то! Доктор і священик! Хіба не завжди приходять вони вдвох у скорботні хвилини?

Невістці Анруй заманулося погратись гучними фразами. Нові надії вибратися з халепи, покинути ніч додали цій паскуді огидного ліризму.

Збентежений абат розгубив усі свої козирі і став верзти казна-що, проте не зважувавсь підступати до хворого надто близько. Його розгубленість і страх передалися Робінзонові, і бідолаха нестямно заволав: «Вони мене дурять! Вони всі мене дурять!»

Що ж, балачки, і знов-таки тільки про те, що лежить на поверхні. Самі емоції. Завжди те саме. Натомість я збадьорився, відчув сміливість. Потяг невістку Анруй у куток і відверто заговорив із нею про умови оборудки, добре бачачи, що єдиний, хто може їх урятувати, — це, зрештою, тільки священик. «Дайте мені завдаток! — сказав я невістці. — Притьмом давайте завдаток!» Коли не стає довіри, то, як кажуть, нема жодного сенсу церемонитись. Невістка збагнула й одразу поклала мені на долоню тисячофранкову банкноту, потім іще одну на додачу, щоб не зосталося сумнівів. Я миттю перейнявся повагою до неї і ревно заходивсь переконувати Робінзона, аж поки пішов додому. Я мусив його схилити до поїздки на Південь.

Зрада, кажуть у таких випадках, але цей присуд надто поквапний. Треба ж користатися нагодою. Зрадити — це однаково, що відчинити вікно у в'язниці. Розчахнути вікно прагне кожен, а спромагаються нечисленні.

Коли Робінзон покинув Рансі, я гадав, що тепер, нарешті, почнеться справжнє життя, що буде, наприклад, трохи більше хворих, ніж давніше, але згодом виявилось, що жодне з моїх сподівань не справдилось. Спершу довколишні підприємства стали жертвою кризи, почалось безробіття, а це — найдошкульніший удар. Потім, дарма що зима, стояла тепла, суха погода, а лікарям потрібні вогкість і холод. Не було й жодної епідемії, — одне слово, настали неприхильні, тяжкі часи.