Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Сівши верхи, смертельно натомлений, я став уявляти собі власну смерть з усіма подробицями, мало не зомліваючи при цьому. Я посувався від дерева до дерева, на мені ввесь час бряжчало залізяччя. Сама тільки шабля гримотіла, мов ціле піаніно. Мене, може, й годилось пожаліти, але моя постать була, безперечно, гротескна. Про що думав генерал Антрей, посилаючи в глиб тиші людину, вбрану з голови до п'ят у цимбали? Звичайно, не про мене.

Кажуть, ніби ацтеки в своїх храмах сонця щотижня мимохідь убивали вісімдесят тисяч вірних, віддаючи їх у жертву богові хмар, аби той послав їм дощу. В таке важко повірити, доки не потрапиш на війну. А коли ти на війні, шукати пояснень уже не треба, зневага ацтеків до тіл своїх ближніх нічим не краща від зневаги нашого доброчинця Антрея до моїх жалюгідних нутрощів: генерала нині підвищили, просунувшись угору, він ніби став небожителем, невеличким, але вкрай вибагливим і жорстоким божеством сонця.

Мені залишилась тільки маленька надія — потрапити в полон. Вона була вкрай мізерна — благенька ниточка, та й годі. Ниточка, напнута серед ночі, бо обставини нітрохи не сприяли ґречному знайомству з супротивником. У такі хвилини куля долітає швидше, ніж здіймається для вітання капелюх. Крім того, що я скажу солдатові, своєму принциповому ворогові, який приперся з іншого краю Європи, аби вбити мене? Якщо він завагається на мить (її вистачить), то що мені казати? А насамперед: хто він буде насправді? Продавець? Професійний вояк? Грабар? Може, буде в цивільному? Куховар?.. Коні щасливіші за нас, дарма що вони, як і ми, теж стають жертвами війни: від них ніхто не вимагає присягати, вдавати, ніби віриш у війну. Коні — які ж вони нещасні й вільні! Це суче патріотичне завзяття існує, на жаль, тільки для людей!

У ті хвилини я добре розпізнавав дорогу й великі мовчазні обриси будівель обабіч. Стіни біліли під місяцем, мов незмірні, абияк поколоті шматки криги. Невже саме тут буде кінець? Скільки я проведу часу в цій самотності після того, як мене схоплять? Перед тим, як мене приб'ють? Цікаво, в якій ямі? Під яким муром? Може, ще й ножем добиватимуть? Часом вони відтинають руки, виймають очі… Про таке чимало балакають, і ті балачки не тішать! Хто зна… Кінь ступає раз, двічі, — може, досить? Кінь ступає, мов дві скуті докупи людини в залізних черевиках, що вибрали собі якусь химерну й неузгоджену гімнастичну ходу.

Моє дурне гаряче серце несамовито тіпається, тремтить, мов кролик, у затісній клітині ребер.

Людина, що кидається з вершечка Ейфелевої вежі, мабуть, почувається так само. Тоді, певне, кортить зупинитися в повітрі.

Село, здається, приховує таємничу загрозу, але ось ніби зраджує себе. Серед майдану лише для мене одного тихо забулькотіла вода.

Цього вечора все належало тільки мені. Я нарешті став володарем місяця, села і власного незмірного страху. Пустив коня клусом. До Нуарсера-сюр-Лі зоставалася принаймні година дороги, аж тут я помітив слабенький затінений вогник, що вибивався з-під якихось дверей. Я зразу поїхав на те світло, відчувши, як у мені прокидається звага, — щоправда, дезертирська, зате незаперечна. Світло миттю погасло, але ж я встиг його побачити. Я постукав. Потім заходився наполегливо стукати ще й гукати, про всяк випадок звертаючись до незнайомців, що причаїлись у пітьмі, наполовину французькою, наполовину німецькою.

Двері зрештою з гуркотом відчинились — то був порятунок.

— Хто ви? — запитали мене з темних сіней. — Драгун…

— Француз? — У пітьмі поволі вимальовувалася жіноча постать. — Так, француз.

— Питаю, бо тут недавно пройшли німецькі драгуни. Вони теж розмовляли французькою…

— Що ви, я стеменний француз.

— Ох! — сумнівалася жінка.

— Де вони тепер? — запитав я.

— О восьмій годині пішли на Нуарсер, — і вона кивнула рукою на північ.

Тепер я вже виразно її побачив — на порозі стояла дівчина в шалі й білому фартушку.

— Що ті німці тут робили? — запитав я.

— Спалили будинок біля мерії, а потім убили мого братика, прохромили його пікою… Він грався на Червоному мості й дививсь, як вони йдуть. Гляньте, — без сліз проказала дівчина, — він тут…

Вона знову запалила свічку, вогник якої я бачив перед тим. У кімнаті на матраці справді лежав мрець, зодягнений у матроський костюмчик; шия та голова, як і вогник свічки, виступали з широкого синього коміра. Дитина скоцюрбилась, підібгавши руки й ноги. Спис улучив у живіт, і навколо тієї рани скрутилася смерть. Обіч навколішки тяжко ридала мати, хлипав батько. Перегодом вони гучно заскімлили всі разом. Мені, проте, хотілося випити.