Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Зворушливо переконуючи нас, ніби наш обов'язок — мерщій забиратись під три чорти, мер по-своєму мав не менше затятосте, ніж наш комендант Пенсон, хоча був не такий брутальний.

Такому могутньому натискові ми могли протиставити хіба наше скромне бажання уникнути смерти й не згоріти живцем. Цього, звичайно, дуже мало, надто під час війни, коли про такі почуття згадувати не личить. Тож ми відступили й поплентались далі безлюдними вулицями. Безперечно, кожен, кого я зустрів цієї ночі, показав мені всю свою душу.

— Отаке моє щастя! — зітхнув Робінзон, тільки-но ми рушили далі. Ось послухай, якби ти був німцем, — а ти хлопець ніби нівроку, — ти полонив би мене, зробив би велику ласку. Ех, на війні важко рятуватися самому!

— А якби ти, — спитав я його, — був німцем, ти б теж мене полонив? Тебе тоді, мабуть, нагородили б медаллю. Та медаль, певне, має якусь кумедну німецьку назву, еге ж?

Оскільки й далі нам не трапилася жодна людина, яка прагнула б нас полонити, ми зрештою сіли на лаві в скверику і з'їли бляшанку тунця, яку Робінзон із самого ранку грів у кишені. Тепер ми почули, як десь попереду гримотять гармати, щоправда, дуже далеко. Якби ж ті вороги зосталися кожен на своїх позиціях і не чіпали нас!

Потім ми вийшли на набережну й під бортом якоїсь напіврозвантаженої баржі довгими цівками посцяли у воду. Я й далі вів за повід коня, і він ступав позаду, мов велетенський собака. Біля мосту в хатині човняра, що мала тільки одну кімнату, на матраці лежав убитий — француз, командир кінних стрільців, що обличчям дуже скидався на Робінзона.

— Ну й бридота! — скривився Робінзон. — Терпіти не можу мертвяків.

— Найцікавіше, — відповів я, — що він трохи схожий на тебе. Не набагато старший за тебе й такий самий довгий ніс.

— Змучені люди всі стають трохи схожі одне на одного. Та якби ти бачив мене раніше, коли я щонеділі ганяв велосипедом! Тоді я був ого хлопець! Ох, друже, які я мав литки! То все від спорту, ти ж знаєш. І стегна які були міцні…

Сірник, яким ми присвічували, погас, і ми вийшли з хатини.

— Подивись, уже розвидняється!

За містом, край ночі, на версі пагорба заясніла довга сіро-зелена смужка-день! Ще один день! Принаймні один! Слід прожити щей цей, як усі попередні, що ставали дедалі густішим ситом, повним дзижчання куль і снарядних вибухів.

— Скажи, ти часом не збираєшся сюди й наступної ночі? — запитав Робінзон, прощаючись.

— Ох, друже, наступної ночі в нас не буде! Чи ти маєш себе за генерала?

— Я вже не годен навіть думати! — додав Робінзон. — Не думаю ні про що, розумієш? Тільки й гадки, як не загинути… Цього досить. Кажу собі: кожен здобутий день — це таки ще один день життя.

— Атож… До побачення, друже, хай щастить! — Нехай щастить і тобі! Може, таки побачимось!

Ми знову повернулись на війну. Затим відбулася сила всіляких подій, що про них розповісти тепер дуже важко, бо люди сучасної доби вже не спроможні зрозуміти їх.

Щоб тебе приймали й поважали, годилось притьмом заприязнитися з цивільними, бо, зоставшись позаду, вони, що довше тяглась війна, ставали дедалі лихіші. Я збагнув це відразу, тільки-но вступивши до Парижа. Збагнув і те, що в жінок наче вогонь між стегнами й отакенні пащі й руки, що залізуть тобі і в штани, і в кишеню.

Ті, що зостались, обернулися на солдаток і швидко навчилися сміливо, гідно й пристойно володіти спадщиною солдатів, не маючи при цьому жодної мороки.

Матері — медсестри й доглядачки, мучениці — не скидали довгих жалобних убрань і тим паче не розлучались із невеличкими свідоцтвами, які слушного часу через службовців мерії видавав їм військовий міністр. Зрештою, все якось уладнувалось.