Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Коли він, запінившись од люті, отак гнав нас на смерть, на його блідім, аж прозорім обличчі проступав слабенький рум'янець.

Часом перед нашим відходом генеральський кухар устигав дати нам кілька ласих шматочків, бо генерал мав чим напихатися досхочу, за статутом на нього одного припадало сорок солдатських пайок! Генерал був чоловік немолодий і, мабуть, готувався до відставки. Ходячи, він пригинав коліна. І, певне, фарбував собі вуса.

Вени на його скронях, — а коли він сидів під лампою, їх було добре видно, — звивалися, мов Сена в Парижі. Розповідали, нібито генерал має незаміжніх дорослих доньок, таких самих бідних, як і він. Може, саме тому, що його мучили думки про їхню долю, генерал був такий дріб'язковий і буркотливий, мов старий собака, якого, вигнавши з дому, позбавили звичного затишку і який усюди, де йому відчиняють двері, прагне знайти втрачений кошик з теплою підстилкою.

Генерал любив гарненькі садочки з трояндами і, хоч де ми проходили, ніде не пошкодив жодного кущика. Адже звісно: ніхто так не любить троянд, як генерали.

Нарешті ми таки вирушили. Найтяжче — пустити наших коней клусом. Вони боялися виїзду через свої виразки, а крім того, боялися нас, боялись ночі, боялися геть усього! Ми теж боялись! Ми поверталися разів десять, знову і знову розпитуючи коменданта про дорогу. Він щоразу обзивав нас ледацюгами й паскудами. Підостроживши коней, ми зрештою проминули останніх вартових, сказали їм кілька слів і потім одразу занурились у морок нічиєї землі.

Змушені протинати темряву з краю в край, ми, як принаймні нам думалося, потроху призвичаювались до неї. Одна хмара здавалася світліша за іншу, і ми казали: ось уже щось видніє попереду… Проте попереду бігла тільки самотня луна, цокіт або гупання копит, і ці нібито неймовірно гучні звуки гнітили нас. Звуки копит немов долинали аж до неба і скликали всіх коней на землі, аби занапастити нас. Хоча це можна було зробити лиш однією рукою, одним карабіном, приклавши його до дерева й дочекавшись нашого підходу. Я завжди казав собі, що перше світло, яке ми побачимо, буде полум'я пострілу, що звістуватиме нашу смерть.

Війна тривала вже цілий місяць, і за цей час ми так знесиліли та обшарпались, аж я від утоми став помалу позбуватися страху. Гнітюче відчуття, ніби тебе вдень і вночі цькують унтер-офіцери та сержанти, надто молодші, оті ниці людці, які тепер ще брутальніші, лихіші й підступніші, ніж у мирний час, зрештою навіть найзатятіших спонукає замислитись, чи варто жити далі.

Ох, як хочеться кудись заховатися! Просто лягти й виспатись! Це передусім! А якщо справді немає змоги заховатися й виспатись, лишається саме бажання жити. А коли живеш, чіпляєшся за життя, завжди слід удавати, ніби шукаєш свій полк.

Щоб у мозку придурка прокрутилась однісінька думка, йому треба зазнати чимало — і то жорстоких — випробувань. Замислитись, уперше в житті по-справжньому замислитись і дійти необхідних практичних висновків, мене, безперечно, примусив наш горлань-горлоріз комендант Пенсон. Я думав про нього щосили, напружувавсь якомога, коли, хитаючись у сідлі, знемагав під вагою зброї та обладунку: адже я тільки ще один статист у цій нелюдській міжнародній драмі, в яку потрапив через своє завзяття… Так, визнаю: здуру я сам вскочив у цю халепу.

Кожен метр темряви попереду таїв нову обіцянку смерти — але якої саме? В тому, що станеться, важко було передбачити тільки одне: в якому мундирі буде той, хто мене застрелить. Може, то буде хтось із наших? А може, таки чужий?

Але ж Пенсонові я нічого не заподіяв! Я ніколи не чинив йому зла, так само як і німцям! Хіба я скривдив коли Пенсона з його головою як гнилий персик і чотирма галунами, що блищали на ньому всюди від тім'я до пояса, шорсткими вусами і гострими колінами, біноклем, що висів на шиї, мов калатало в корови, і картою-кілометрівкою? Я питав себе, звідки в нього той шал посилати людей на смерть? Людей, які навіть не мають такої карти?

Ми, четверо вершників на дорозі, тупотіли, як цілий ескадрон. Нас, певне, чули за кілька годин ходу, а може, вдавали, ніби не чують. Можливо… Може, німці теж нас бояться? Хто його знає.

Місяць безсоння в кожному оці — ось що ми носимо з собою, і те саме ще й за плечима на додачу до важезного залізяччя.

З вершниками мого ескорту дуже важко порозумітись. Власне, вони майже не розмовляють зі мною. Цих хлопців витягли на службу з бретонської глушини, й усіх своїх знань вони набули не в школі, а в полку. Цього вечора я спробував з'ясувати, де воно, те Барбаньї, з хлопцем, що їхав поряд зі мною і звався Керсюсон.

— Послухай, Керсюсоне, — сказав я йому, — ми зараз, як ти знаєш, в Арденнах… Ти не бачиш нічого там попереду? Я — так нічогісінько не бачу.

— Там чорно, як у сраці, — відповів Керсюсон. Що ж, отака інформація.

— Послухай, а ти не чув, щоб хтось удень згадував про Барбаньї? Як туди їхати? — знову запитав я його.

— Ні, не чув.

Оце й усе. Того Барбаньї ми так і не знайшли. Кружляли до самого ранку, аж поки натрапили на інше село, де нас чекав чоловік із біноклем. Коли ми прийшли, наш генерал сидів перед будинком мера в затінку переплетених виноградних лоз і пив каву.

— Ох, Пенсоне, яка чудова молодість! — гучно виголосив старий своєму начальникові штабу, тільки-но побачивши нас. Підвівсь і пішов до вітру, потім зігнувся, схопившись за поперек. «Генерал сьогодні дуже втомлений, — прошепотів мені ординарець, — він кепсько спав, кажуть, у нього негаразд із сечовим міхуром».