Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Відзначмо, на початку цієї жахітної війни, тобто ввесь серпень і навіть вересень, траплялись окремі години, іноді й цілі дні, коли приречені відчували полегкість… Можна було бодай трохи потішитись ілюзією спокою і, скажімо, неквапом з'їсти й вимастити хлібом бляшанку консервів, не боячись, що робиш це востаннє. Та з жовтня таких затишних годин уже не стало, град снарядів і куль дедалі густішав. Ось-ось мала розгулятися буря, й те, чого ми намагались не помічати, постане перед самісіньким носом і ми бачитимемо тільки її — нашу власну смерть.

Натомість ніч, якої ми попервах так боялися, ставала, порівнюючи з днем, лагідніша. Зрештою ми почали її чекати, прагнули розчинитися в пітьмі. Вночі нас не так легко застрелити, як удень, і тільки ця різниця мала значення.

До істотного дійти дуже важко, навіть коли воно пов'язане з війною, — завжди заважають якісь химери.

Коти, коли їм загрожує вогонь, зрештою кидаються у воду.

Вночі вряди-годи можна було відшукати чверть години, що дуже скидалась на тепер недосяжну, але таку для нас любу добу миру, часи, коли все було благословенне, по суті, ніщо не віщувало згуби, часи, що повнились учинками та подіями, які стали тепер неймовірно привабливими. Ох, яке то блаженство — мирні часи!..

Але незабаром і ночі стали нещадно мордувати нас. Майже щоразу доводилось напружувати знесилене тіло, додавати собі нових мук, — і лише на те, щоб поїсти, вибрати зайву часинку для сну. Припас на передову приставляв ганебно повільний, надміру важкий обоз, валка абияк поправлених возів, які везли м'ясо, в'язнів, поранених, овес, рис, жандармів і вино, пузаті пляшки весело подзенькували на ритвинах.

В'язні плентали за похідною кухнею та хурою з хлібом; кожен був у наручниках, прикутий до стремені жандарма; їх засудили до різних кар, декого вранці мали розстріляти, та вони журилися тим не більше за решту товариства. Посідавши обабіч дороги під час привалу, вони теж їли свою пайку тунця, що потім довго лежить грудкою у шлунку (часу на травлення в них не було), жували свою останню скибку хліба. З ними був і припнутий до них цивільний чоловік, про якого казали, ніби то шпигун, хоча він сам не мав про те й гадки. Тим паче — ми.

Наші тортури тепер відбувались уночі; навпомацки, зігнувшись під мішком, набагато важчим за тебе, вирячуючись під ноги, ми ходили вибоїстими сільськими вулицями; нас лаяли, нам погрожували, ми, шпортаючись, дибали від клуні до клуні, знаючи, що скрізь буде те саме — нові погрози та лайка; всюди багнюка і страх, а нас катують і дурять орди мерзенних безумців, спроможні тільки вбивати й ставати жертвами, не розуміючи чому й навіщо.

Коли ми падали на землю між двома купами гною, аби перепочити, офіцерня лайкою й копняками піднімала нас і знову гнала розвантажувати вози.

Продукти немов розтікалися селом. Солдати, нав'ючені мішками сала, картоплі, вівса, цукру, навмання розносили все це й скидали підрозділам. В обозі було все, крім свободи.

Знесилівши, ми засинали біля возів, і тоді над нами з'являвся з ліхтарем каптенармус, мавпій із подвійним підборіддям; хоч би там що, потрібно напувати коней. Коні хочуть пити! А я бачив, як четверо наших вояків спали просто в калюжі, по шию у воді.

Напоївши коней, треба було знову шукати село та вулицю, де нібито розташувався наш підрозділ. Коли ж не знаходили, то вже й цього разу лягали під найближчим муром, аби поспати бодай годинку, якщо вона ще була. Коли тобі судилося загинути, не слід ставати вередливим, треба вдавати, ніби життя триває; така брехня дається найважче.

Вози тим часом вертали назад. Обоз рушав, жахаючись світанку, риплячи всіма своїми кривими колесами, від'їздив разом із моїм побажанням, щоб його цього самого дня перейняли, розметали вибухами й спалили, — такі сцени часто зображують на воєнних гравюрах: обоз розграбовано, щезають візники й горили-жандарми, зникає збруя, сторожа з солдатів запасу разом із їхніми ліхтарями та тяжкою працею, зникає сочевиця й борошно, з якого вже ніколи нічого не спечуть, — обозу відтак немає. Байдуже, помирати з утоми чи, може, від чогось іншого; найтяжча смерть тоді, коли носиш мішки, щоб заповнити ними ніч.

Того дня, коли в цих паскуд не лишиться жодного колеса, думав я, нас принаймні ніхто не чіпатиме, а коли нам дадуть спокій бодай на однісіньку ніч, можна буде нарешті виспатись, відпочити і душею, й тілом.

Постачання — це додаткове жахіття, маленька в'їдлива почвара, що видерлась на плечі великої почвари — війни. Скрізь тварюки — попереду, позаду, обабіч. Приречені так або так загинути, ми вже не годні позбутися нелюдського бажання заснути, все інше лише додає страждань, — а надто повільний час і невситиме прагнення наїстися. Здається, ми впізнаємо вигин потічка, мур, який колись уже проминали… Знайти хутір, де розташувався твій підрозділ, найбільше допомагають запахи. Ми обернулись на собак, що вночі серед покинутих сіл нюшкують війну. Ще кращий орієнтир — трупний сморід.

Унтер-офіцер служби постачання, цей вартовий полкової ненависти, на хвилину став господарем світу. Той, хто згадує про майбутнє, — справжній йолоп, бо важить тільки теперішній день. Згадувати минувшину — однаково, що проповідувати перед недоумками. Вночі в прифронтовому селі унтер стереже людську худобу для великої бойні, що ось-ось почнеться. Унтер тут цар! Цар смерті! Унтер Кретель! Чудово! Могутніших за нього немає! Дорівнятися силою до нього може тільки унтер супротивника, там, за лінією фронту.

В селі не лишилось свійських тварин, крім переляканих котів. Меблі — стільці, фотелі, буфети, від найлегших і до найважчих — відразу потрощили на паливо для кухні. А все, що можна покласти в торбу, мої приятелі забирають собі; гребінці, ліхтарики, чашки, всілякі дрібниці й навіть віночки наречених. Здається, ми наміряємося жити ще віки. Крадемо, щоб розважитись, удаємо, ніби в нас попереду ще багато часу. Всім кортить увічнитись.

Гармати для нас — просто гуркіт. Саме через таке ставлення війни існують ще й досі. Навіть ті, що, власне, роблять війну, не уявляють її. Діставши кулю в черево, вони б і далі підбирали по дорозі старі сандалі, які ще можуть «знадобитись». Отак і барани, впавши в передсмертних корчах на моріжок, і далі скубуть травицю. Більшість людей помирає останньої миті; решта починає вмирати за двадцять, а то й тридцять років до правдивої смерти. Це найнещасніші.

Сам я теж не мав великої мудрости, але став досить практичний, аби остаточно обернутись у боягуза. Певне, саме через свою постанову стати боягузом я видавався розважливим і спокійним. Ба більше, нашому капітанові, самому Ортолану, я навівав якусь парадоксальну довіру, і він вирішив доручити мені цієї ночі делікатну місію. Йдеться про те, пояснив він мені довірчо, щоб клусом пробитися до світання в Нуар-сер-сюр-Лі, місто ткачів, що на відстані чотирнадцяти кілометрів від села, де ми отаборились. Безпосередньо на місці я мав пересвідчитись, чи є там ворог. Бо всі посланці, що їздили туди з самого ранку, приносили суперечливі вістки. Генералові Антрею вже вривається терпець. Для цієї розвідки мені дозволено вибрати того коня з нашої чоти, який найменше смердить. Бо вже давно не тільки в мене самого кінь зогнивав живцем.

Мені відразу здалося, що час вирушати в подорож. Але полегша була примарна.