Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Їхав я недовго, від дерева до дерева, чекаючи, що мене от-от гукнуть або застрелять. А далі буде ніщо.

Минала десь друга година ночі, не більше, коли я ступою виїхав на верх невисокого пагорба. Стало видно цілі вервечки газових ліхтарів, а на першому плані — яскраво освітлений вокзал, вагони, буфет, проте звідти не долинало жодного звуку… Жодного. Вулиці, провулки, ліхтарі, потім знову паралелі вулиць, цілі квартали, а довкруг — тільки чорна зажерлива пустка. Місто розляглось переді мною, заблукавши разом із своїми ліхтарями в просторах ночі. Я спішився й сів на горбик, аби все роздивитись.

Так, я не побачив, чи німці вже зайняли Нуарсер, але, пам'ятаючи, що в таких випадках вони здебільшого щось підпалюють, виснував: коли німці прийшли й не спалили відразу міст, то мають, безперечно, якісь особливі плани. Ніде не видніло жодної гармати — це теж було підозріло.

Мій кінь захотів лягти, натяг повід, і я обернувся. Коли я знову глянув на місто, на пагорбі попереду ніби промайнула тінь, я придивився пильніше й загукав: «Хто там? Хто там ходить?» Там справді хтось вештався.

— Не кричи так! — відповів мені густий і хрипкий голос — таки голос француза. — Ти що, теж відстав? — Тепер я вже бачив чоловіка. То був піхотинець у хвацько збитому набакир кашкеті. Проминули довгі роки, а я й досі пам'ятаю ту хвилину і постать, що підводилася з трави, мов мішень, яка в старих тирах на ярмаркових святах зображувала солдата.

Ми зійшлися ближче, в руці я тримав револьвер. Ще трохи — й вистрелив би, навіть не знаючи чому.

— Слухай, ти бачив їх? — запитав мене піхотинець.

— Ні, але приїхав побачити. — Ти драгун 145-го полку? — Так, а ти?

— Я резервіст…

— А! — протяг я. Мене вразила його відповідь. Це був перший резервіст, якого я побачив на війні. В нас усі служили в регулярній армії. Я ще не роздививсь обличчя, але голос не скидався на наші, був ніби трохи сумніший і щиріший. Саме тому я потроху відчув до нього довіру. А це вже щось та важило.

— З мене досить, — сказав піхотинець, — я йшов здаватися німцям. Він нічого не приховував.

— І як ти це зробиш?

Його задум раптом надзвичайно зацікавив мене, я прагнув дізнатися, що саме він намірявся вчинити, аби німці таки схопили його. — Ще не знаю…

— А до цього ти намагався щось зробити? Адже здатись у полон не так просто!

— Чхав я на те; піду й здамся.

— То ти, значить, боїшся?

— Так, боюсь і, коли хочеш знати мою думку, гадаю, що війна — це безглуздя. А на німців мені начхати, вони мені нічого не заподіяли.

— Помовч, — сказав я, — вони, може, нас слухають.

Я ніби прагнув бути ґречним із німцями. Мені б дуже хотілося, щоб цей резервіст, поки він тут, пояснив, чому і в мене, на відміну від решти людей, нема сміливости воювати. Але він нічого не пояснив — а знай приказував, що йому все остогидло.

Натомість розповів, як учора на світанку розбито й розпорошено його полк, бо наші стрільці, помилившись, його обстріляли. Тоді стрільців ніхто не сподівався, вони прийшли натри години раніше, ніж передбачено. Потомлені, приголомшені стрільці дощенту розбили полк. Таку побрехеньку мені вже не раз доводилось чувати.