Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Ми пили за здоров'я крамаря, посідавши перед прилавком упереміш із чорними покупцями, що аж слину пускали з заздрощів. То були найсміливіші тубільці, які наважувались підступити до нас, білих, — по суті, то були обрані. Інші негри, котрим не ставало духу, воліли триматися далі: інстинкт. Оті найсміливіші, найбільш отруєні та зіпсуті, працювали в крамниці за чорноробів. їх можна було впізнати відразу, бо вони кричали і лаяли на всі заставки решту негрів. Заражений корокоро крамар скуповував зібраний сировий каучук, що його вогкими кулями в мішках приносили з джунглів.

Якось, коли ввесь наш гурт сидів у крамниці, не втомлюючись слухати господаря, на порозі несміливо застигла ціла родина збирачів каучуку. Попереду з довгим мачете в руці стояв зморшкуватий батько, підперезаний вузенькою жовтогарячою пов'язкою.

Він не наважувався зайти, але тубільний помагач крамаря таки підохотив його:

— Йди сюди, чорнопикий! Заходь, подивися! Дикунів тут не їдять!

Ці слова зрештою переконали прибульця. Він зайшов у розпечену хижку, в глибинах якої шалено змагавсь із корокоро крамар.

Негр, здавалося, ще ніколи не бачив крамниць і, напевне — білих людей. Одна з його дружин, опустивши очі, зайшла за ним слідом, несучи на голові великого кошика з сировим каучуком.

Чорні помагачі мерщій підступили ближче й узялись до кошика, аби зважити каучук на терезах. Дикун не зрозумів ні сенсу зважування, ані всього, що відбувалося далі. Жінка навіть не сміла підняти голову.

Решта негритянської родини чекала надворі, з подиву вирячивши очі. їх теж запросили досередини, навіть малих дітей, аби кожен навіч побачив усю сцену.

Це вперше вони всією родиною вийшли з лісу й придибали до білих людей, у місто. Певне, довгенько гарували, аби зібрати той каучук. Ох як повільно, краплинами, стікає каучук у прив'язані до стовбура чашечки! Часто за два місяці навіть склянки не набереться. Тож хоч-не-хоч, а результат цікавив усіх.

Зваживши, наш свербигуз потяг приголомшеного батька за прилавок, нашкрябав щось олівцем і тицьнув йому в долоню кілька монеток. А потім гаркнув що є сили:

— Забирайся! Ось твій рахунок!

Мої білі приятелі аж покотилися з реготу, побачивши, як хвацько скінчився торг. Негр із жовтогарячою пов'язкою на стегнах мов прикипів до прилавка.

— Ти не знаєш, що таке гроші? То ти дикун? — запитав його, аби розворушити, зухвалий чорний помагач, певне, давно вже навчений провадити такі торговельні оборудки. — То ти і «пранцюзької» не знаєш? Ти, може, ще горила? Ну хоч що-небудь нам скажи! Кус-кус? Мабілья? Ото вже бовдур! Бушмен! Стеменний бовдур!

Дикун, проте, й далі стояв, затискаючи в долоні монети. Він давно б уже втік, якби насміливсь, але насмілитися не міг.

— Мабуть, за гроші ти хочеш щось купити? — ніби прихильно запитав тубільця крамар. — Давно я не бачив такого йолопа, як оцей, — додав він для нас. — Здалеку, певне, добирався! Чого ти хочеш? Давай мені свої гроші!

Крамар владно забрав в негра гроші й замість них тицьнув йому в руки велику яскраво-зелену хустинку, мерщій витягати її з якоїсь шухляди під прилавком.

Батько-негр вагався; чи слід йому йти з тією хустиною. Тоді свербигуз учинив іще краще. Він, либонь, опанував уже всі способи торгівлі з тубільцями, тож схопив хустку й помахав тією зеленою шматиною перед очима одного з негренят: «Ну що, бахуре, гарна вона тобі? Скажи мені, мій гидунчику, почварочко, ти часто бачив отакі хустки?» І владно пов'язав її малому на шию, немов зодягаючи його.

Родина дикунів тепер розглядала малюка, прикрашеного шматком зеленої тканини… Що тут удієш, якщо хустка вже ввійшла до родини? Можна тільки погодитись і піти геть.

Негри стали поволі задкувати, дійшли аж до порога, і коли батько, йдучи останнім, обернувсь, аби щось сказати, найрозбещеніший помагач, узутий у черевики, підохотив його, щосили копнувши ногою по сідницях.

Уся родина мовчки поставала під магнолією на тому боці вулиці й дивилась, як ми далі п'ємо аперитиви. Чорні збирачі каучуку немов намагалися збагнути, що ж з ними сталося.