Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Уночі все населення тубільного містечка вилазило і товклось під «пагодою», невтомно приглядаючися й дослухаючись, як білі угинаються навколо деренчливого механічного піаніно, що фальшиво й немов над силу награвало вальси. Зачувши музику, господиня, здавалось, от-от пуститься в танець, її обличчя сяяло від захвату.

Зрештою після кількох марних спроб, не одну ніч висидівши в «пагоді», я таки сподобився чести поговорити з господинею. її менструації, призналася вона, менше трьох тижнів не тривають: вплив тропіків. Крім того, дуже виснажують клієнти. Не те що вони часто кохаються з нею, — просто аперитиви в «пагоді» набагато дорожчі, ніж десь-інде, й гості, прагнучи надолужити витрати, перше ніж забратися, немилосердо щипають її за сідниці. Саме це й утомлює.

Господиня знала все, що діється в колонії, всі ті розпачливі романи між замордованими пропасницею офіцерами й нечисленними дружинами урядовців, бідолашними жінками, які теж танули від безкінечних менструацій, тужачи на верандах у западистих фотелях.

Вулиці, контори, крамнички Фор-Ґоно струменіли знівеченими бажаннями. Прагнення цих божевільних людей поводитися так, як вони поводились у Європі, видавалося настирливою ідеєю, намаганням надолужити втрачене і спробою будь-що прикидатися задоволеним, попри страхітливу температуру й неминуче підупадання.

Паркани насилу вдержували агресивну дику рослинність, пишна зелень несамовитим салатним буянням підкочувалась до будинків, мало не топлячи ті великі варені яйця, всередині яких замість жовтка догнивав європеєць. Тож на вулиці Фашода, найжвавішій і найлюдаішій у Фор-Ґоно, було стільки таких повних салатниць, скільки жило урядовців.

Щовечора я повертався до свого недобудованого помешкання, де мій служник розкладав мені благенький скелетик ліжка. Той розбещений хлопець раз у раз наставляв мені пастки: хтивий, як кіт, він усе намагавсь породичатися зі мною. Проте мене полонили набагато яскравіші плани, передусім отой: як знову заховатися на певний час до шпиталю; то було єдине досяжне для мене перемир'я в пекельному карнавалі тропіків.

І перед війною, й на війні я нітрохи не переймався дрібницями. Навіть інші пропозиції, що їх я чув, приміром, від директорового куховара, дуже щирі й незвично безсоромні, видавалися мені нецікавими.

Я востаннє обійшов своїх приятелів з компанії «Пордюр'єр», аби бодай щось дізнатися про того волоцюгу, якого, згідно з наказом директора, мав заступити в джунглях. Марні спроби, пуста балаканина.

Кав'ярня «Федерб» у кінці вулиці Фашода в надвечірніх сутінках виповнювалася гамором сотень обмов, пліток і наклепів, проте й там я не почув нічого істотного. Самі тільки враження. Тих вражень при тьмяному світлі барвистих ліхтариків виливалося повні помийниці. Гойдаючи мережані кучми пальм, вітер струшував на тарілки цілі жмені комашні. Чільні місця в балачках завдяки своєму високому рангові посідав губернатор. Його непоправна брутальність становила основу довгих горілчаних промов, аж поки нудотна колоніальна жовчність угамовувалась пізньою вечерею.

Повз терасу шастали й турчали всі автомобілі Фор-Ґоно, загалом їх було дванадцять. Вони, певне, ніколи не їздили далеко. Майдан Федерб мав такий самий незнищенний поваб, пишне оздоблення, буяння рослинности й слів, як і супрефектури Південної Франції, але все те видавалось незмірно побільшеним. Із десяток автомобілів проїздило майдан тільки на те, аби за п'ять хвилин повернутись і зробити ще одне коло з вантажем блідого європейського недокрів'я, закутаного в темно-бурі тканини, — ламкими, тендітними створіннями, що скидалися на крижинки, ладні от-от розтанути.

Отак ці раби блукали отарами не тиждень і не рік, урешті спротивіли одні одним, утомившися зневажати, — тепер їх нудило навіть дивитись одне на одного. Кілька офіцерш, пильнуючи військових і цивільних традицій, вивели на прогулянку свої родини — дружин, сповитих гігієнічними серветками, і дітей, жалюгідні подобизни своїх європейських перевесників: їх теж виснажувала спека й нескінченні проноси.

Щоб бути командиром, не досить військового кашкета, потрібні ще війська. За тутешніх кліматичних умов європейські кадри танули швидше за масло. Батальйон скидався на шматок цукру в каві: що довше на нього дивишся, то менше бачиш. Більшість військового контингенту завжди перебувала в шпиталях, нашпигована паразитами на кожній волосині і в кожній зморшці, вилежувала малярію; цілі чоти, тонучи в цигарковому димі і в москітних зграях, мастурбували під липкими простирадлами, без кінця видурювали одне в одного гроші і страждали від нападів пропасниці, ретельно спровокованих і спланованих. Те ганебне, негідне поріддя тішилося щастям у затишних сутінках зелених віконниць; солдати-надстроковики швидко втрачали блиск, змішані в шпиталі з дрібними конторськими службовцями; зацьковані, й ті, і ті тікали і від джунглів, і від господарів.

В отупінні довгих малярійних сієст ставало так спекотно, що навіть комашня йшла на спочинок. У знекровлених волохатих руках обабіч ліжок звисали засмальцьовані пошарпані романи, що в них, як завжди, бракувало половини сторінок — через хворих на дизентерію, яким ніколи не вистачало паперу, і лихих сестер-жалібниць, що на свій смак цензурували твори, де не вшановано Господа. Лобкові воші, запозичені у вояків, дошкуляли сестрам не менше, ніж решті люду, і, щоб як слід почухатись, вони задирали подоли за ширмами, де довго не хололи ранкові небіжчики.

Хоч який непривітний був шпиталь, він — єдине місце колонії, де можна було почутися забутим, сховатись од зовнішнього світу, — від начальства. Шпиталь, по суті, забезпечував доконечний перепочинок від рабства, становив єдине приступне мені щастя.

Я розпитував, як потрапляють до шпиталю, які звички і вподобання властиві лікарям. Про від'їзд до джунглів думав із розпачем та нехіттю й пообіцяв собі чимшвидше заразитись усіма пропасницями, які пощастить ухопити, щоб повернутись у Фор-Ґоно таким хворим і виснаженим, у такому паскудному стані, що вони зразу наважаться не тільки прийняти мене, а й відправити на батьківщину. Хитрощі, потрібні, аби прикинутись хворим, я вже знав, і то неабиякі, а тут опанував іще й нові, що годилися тільки для колоній.

Я приготувався долати тисячі труднощів, бо ні директори компанії «Пордюр'єр», ні батальйонні командири не втомлювалися цькувати свої вихудлі жертви, що різались у карти на просмерділих сечею ліжках.

Вони побачили б, що я твердо надумав гнити від усіх хвороб, які мені судилися. Бо, на лихо, до шпиталю клали загалом ненадовго — якщо тільки не зважитись остаточно покінчити зі своєю колоніальною кар'єрою. Найпромітнішим, найхитрішим, найтвердішим удачею з-поміж уражених пропасницею вряди-годи таки щастило прокрастись на корабель, що йшов до метрополії. То було омріяне диво. Більшість госпіталізованих бідолах, дійшовши краю у викрутнях і зазнавши поразки в борні з медичними приписами, повертались у джунглі, де втрачали останні свої кілограми. Якщо ж хіна спроваджувала їх до хробаків іще тоді, як вони лежали в лікарні, капелан просто закривав їм очі о вісімнадцятій годині й чотири санітари-сенеґальці несли зжовклі останки на цвинтар за червоним муром біля церкви містечка Фор-Ґоно; під її гофрованою бляшаною покрівлею було так жарко, що два рази поспіль туди ніхто не заходив, там було ще спекотніше, ніж надворі. Щоб не впасти, доводилось роззявляти рот і хекати, мов собака.

Отак вибиралися звідси люди, що, нещасні, виконували все, чого від них вимагали: метелики замолоду, вони, зрештою, обертались на хробачню.

Інколи я ще намагався здобути подробиці, бодай щось розвідати, аби скласти певне уявлення. Те, що мені розповідав про Бікомімбо директор, усе-таки видавалось неймовірним. По суті, йшлося про нову факторію, спробу просунутись якнайдалі від берега. Туди треба було мандрувати добрих десять днів і жити там самотою серед тубільців та їхнього пралісу, що його мені зображували як величезний заповідник, де кишить звіриною й хворобами.

Часом я запитував себе: може, вони, мої недавні приятелі з компанії «Пордюр'єр», страждають від почережних нападів самознищення та агресивности й просто заздрять моїй майбутній долі? Глупота цих людців (їхній єдиний набуток) залежала від якости алкоголю, який вони поглинали, від листів, які одержували, й од більшої чи меншої частки надії, яку втрачали щодня. Загалом що дужче вони підупадали, то голосніше похвалялися. Вже примари (як Ортолан на війні), вони й далі навзаводи хвастались.