Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

То був трюк сержанта Бранледора. Цього разу він теж удався. То був єдиний випадок, коли Франція врятувала мені життя, доти вона намагалася радше занапастити його. Я постеріг, що слухачі на хвилю завагались; та все ж офіцерові, навіть коли його обсядуть найлихіші думки, важко прилюдно затопити в пику цивільному, коли той щодуху горлає: «Хай живе Франція!» Те вагання врятувало мене.

Я, не дивлячись, схопив за руки двох молодших офіцерів і запросив усіх до бару випити за моє здоров'я й за наше примирення. Відважні вояки з хвилину поогинались, а потім ми пиячили дві години. Тільки жінки, безмовні й розчаровані, сумно провели нас очима. Крізь ілюмінатори бару я бачив, як палубою походжає серед пасажирів упертюща гієна — вчителька-піаністка. Ті суки таки здогадалися, що я спритно уникнув засідки, і присягли зловити мене деінде. Тим часом чоловіки пили безперестану, посідавши під вентилятором, який, немов опадаючи на голову, з самих Канарських островів молов гарячу повітряну вату, не даючи жодної охолоди. Мені, проте, годилося знову набратись натхнення, говорити те, що найшвидше припало б до вподоби моїм новим друзям. Боячися схибити, я вщерть виповнювавсь патріотичного захвату й без упину просив кожного з тих колоніальних звитяжців розповідати все нові й нові героїчні бувальщини. Героїчні бувальщини — однаково, що сороміцькі анекдоти: вони завжди подобаються військовим усіх країн. По суті, щоб порозумітися з людьми, — байдуже, офіцерами чи ні, — щоб укласти з ними хоч нетривке, проте неоціненне замирення, треба за будь-яких умов давати їм нагоду виставлятися, не стримувати їхніх безглуздих вихвалянь. Розумного марнославства не буває: це інстинкт. Мало того, нема чоловіка, що не був би насамперед марнославний. Роль захопленого підніжка — мабуть, чи не єдина, в якій людина з певною втіхою може терпіти іншу людину. А з солдатами не треба й великої вигадливости: досить тільки щомиті вдавати захоплення.

Розпитувати про воєнні пригоди дуже легко, мої нові приятелі викладали мені їх без ліку. Мені здалося, ніби повернулись найкращі шпитальні дні. Після кожної оповідки я не забував висловити своє схвалення гучною фразою, запозиченою в Бранледора: «Так, це ще одна славетна сторінка історії!» Чогось ліпшого за цю формулу не існує.

Офіцерський гурт, до якого я так підступно пристав, мало-помалу визнав мене за цікавого співрозмовника. Чоловіки стали розповідати про війну всі ті хвальковиті небилиці, які я колись уже чув, а потім і сам переказував, змагаючись із шпитальним товариством. Щоправда, тепер тло було інше: йшлося не про Францію та Вогези, а про конголезькі ліси.

Капітан Фремізон, який ще хвилину тому намірявся звільнити пароплав від моєї паскудної присутносте, побачивши, що я тямлю якнайуважніше слухати, почав розкриватись переді мною тисячами милих, люб'язних рис. Від зачудованих похвал, на диво розумних і слушних зауважень кров по його артеріях стала бігти спокійніше, обличчя проясніло, вузькі почервонілі очі заклятого пияка, до яких звідусіль збігалися зморшки, зрештою зволожились і заблищали крізь шкаралущу отупіння й глибокі сумніви, які ще міг відчувати Фремізон щодо своєї вартости і які в хвилини душевного пригнічення часом вибивалися й назовні.

Я, отже, допровадив їх усіх до ейфорії! Люди вдоволено ляскали себе долонями по стегнах! Тільки я вмів зробити життя приємнішим, незважаючи на вбивчі тропічні випари! Ну хіба я не найкращий слухач?

Поки ми розмовляли, «Адмірал Брагетон» знову стишив хід, чимдалі повільніше розтинаючи воду. Ніде навколо не ворушивсь жоден атом повітря, ми були змушені пливти попід берегом, та ще й так помалу, що здавалось, ніби пароплав повзе крізь маляс.

На чорний увігнутий малясовий пластир скидалось і небо, я з заздрістю позирав угору. Найдужче я люблю занурюватись у ніч — навіть стогнучи, спливаючи потом і взагалі не знати в якому стані! Фремізон патякав та й патякав. Берег здавався зовсім близьким, проте мій план утечі навівав тисячі побоювань. Мало-помалу ми полишили воєнні теми, балаканина стала непристойна, потім одверто сороміцька, а врешті така незв'язна, що я вже й не знав, про що говорити далі, щоб вона не урвалася. Мої горілчані брати один за одним змовкали і, тяжко хропучи, засинали, огидний сон дряпав їм носові перетинки. Коли ж, як не тепер, найслушніша мить утікати? Не слід чекати, поки в цих людях знову прокинеться жорстокість, поки урветься замирення, до якого всупереч усьому природа часом схиляє навіть найлихіші й найагресивніші натури.

Ми кинули якір зовсім близько від берега, проте бачили лише кілька миготливих ліхтариків. Поза бортом закишіло десятками благеньких човників, усюди галасували негри. Вони заполонили всі палуби, пропонуючи свої послуги. За кілька секунд я підніс до трапу свої потай спаковані речі і пішов за одним з човнярів; темрява не давала роздивитись ні його обличчя, ні постави. Спустившись до самого низу й почувши плюскіт води, я занепокоївся:

— А де ми?

— У Бамболі, Фор-Ґоно! — відповіла мені темрява.

Ми легко стали плинути по воді, негр широко вимахував веслом, а я допомагав йому, аби рухатись іще швидше.

Тікаючи, я мав нагоду ще раз поглянути на своїх небезпечних супутників. Світили палубні ліхтарі, і я побачив, що, прибиті отупінням та гастритом, вони й крізь сон бурчать і галасують. Поснулі й ситі, всі оці офіцери, урядовці, інженери, збирачі податків скидались один на одного: прищаві, череваті, позеленілі, вони лежали впереміш, годі когось вирізнити. Собаки, коли сплять, схожі на вовків.

Ще за хвилину я дістався берега, поринув у ніч, під деревами ще густішу, поєднався в тій ночі зі змовницькою тишею.

У колонії Бамбола-Брагаманка над усім місцевим людом владарював губернатор. Його офіцерам і службовцям з переляку забивало дух, коли він зволив звернути на них увагу.

Набагато нижче від цієї військово-урядовчої аристократії стояли комерсанти, що, здавалось, крали і процвітали куди успішніше, ніж у метрополії. Жоден кокосовий горіх, жодне арахісове зернятко не уникали їхніх захланних пазурів. Але службовці, з роками виснажившись та набравшись хвороб, починали дедалі краще розуміти, що їх таки добряче надурили, завізши аж сюди та даючи, по суті, тільки нові нашивки, формуляри, які треба заповнити, і майже нічого не платячи. Через те вони скоса позирали на комерсантів. Натомість військові, ще тупіші за два попередні прошарки, ніяк не могли нажертися колоніальної слави, а щоб вона не урвалась — ковтали силу хіни та довжелезні статути.

Цілком зрозуміло, що люди, ввесь час чекаючи, поки впаде стовпчик термометра, несамохіть дедалі більше паскудились. Між військовими й адміністрацією, між адміністрацією та комерсантами, між тими верствами, що тимчасово об'єднались, і третьою верствою, між білими та чорними й, нарешті, між самими неграми тривала безкінечна й безглузда індавідуальна або й колективна ворожнеча. Отож нечисленні завзяті натури, яким пощастило уникнути малярії, спраги та сонця, ставали жертвами такої ядучої й запеклої ненависти, що чимало їх просто здихало, отруївшись, немов скорпіони, власною отрутою.

Проте всю цю вірулентну анархію поліція тримала в надійних рамках, наче раків у кошику. Службовці марно бризкали слиною, губернатор, аби насадити в колонії послух, набирав на службу стількох озброєних найманців, скількох потребував, бо злидні тисячами виганяли на узбережжя переможених комерцією зубожілих негрів, що шукали бодай якоїсь поживи. Тим рекрутам утовкмачували, яким саме способом вони мають право вшановувати губернатора. Губернатор, здається, вивішував на своєму мундирі все золото, яке мав у скарбниці, й, осяяний сонцем, обертався на чудернацьку постать-страховисько, що й уявити годі.

Губернатор щороку їздив у Віші й читав тільки «Урядового вісника». Не один службовець плекав надію, що губернатор коли-небудь таки переспить із його дружиною, проте той не любив жіноцтва. Він узагалі нічого не любив. Під час кожної нової епідемії жовтої пропасниці губернатор дивом виживав, тоді як чимало людей, що бажали йому смерти, дохли, мов мухи.

Розповідали, нібито на свято чотирнадцятого липня, коли губернатор гарцював серед тубільної кінноти своєї гвардії попереду величезного прапора, один сержант, якого, безперечно, спонукала пропасниця, кинувся йому навперейми й закричав: «Назад, проклятий рогоносцю!» Губернатор, здається, був украй приголомшений цим своєрідним замахом, що, зрештою, так і зостався незбагненним.