Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

У тропіках важко нормально сприймати людей і довкілля, бо все надто яскраво мерехтить, кожна річ і барва немов закипає. Бляшанка з-під сардин на вулиці опівдні розсипається стількома сліпучими променями, що можна попекти собі очі. Отже, слід стерегтися. В колоніях нема жодної нормальної людини, самі істерики, і мало-помалу все тамтешнє життя теж стає істеричним. Воно трохи стерпніше тільки тоді, коли западає ніч, але й темряву майже зразу захоплюють цілі рої москітів, нависаючи густим хмаровинням. Урятуватися від них — справжній подвиг самозбереження. Удень тебе пряжать, уночі їдять — точиться безмовна безперервна війна.

Коли в хижі, де ти притулився і де можна вільніше дихати, стане нарешті тихо, за хижу беруться терміти; паскудні комахи роблять свою одвічну роботу: підточують палі, на яких тримається твоє житло. Якби нате зрадливе мереживо налетів торнадо, зразу позникали б цілі вулиці.

Фор-Ґоно, місто між морем і лісом, де я опинився, правило за столицю Браґаманки. Тут аж ніяк не бракувало таких неодмінних атрибутів, як банки, борделі, кав'ярні, столики на тротуарах і навіть рекрутське бюро; справжня маленька метрополія. Та не забудьмо, що був іще парк Федерб і бульвар Бюжо для прогулянок, а також низка блискучих споруд серед узбережних скель, де кишіло червою; скелі були зачовгані не одним поколінням завзятих службовців та податкових агентів.

Близько п 'ятої години пополудні на чарку аперитиву чи лікеру збиралися невдоволені вояки: саме тоді, як я приїхав, на ці напої зросли ціни. Ціла пияцька делегація ходила до губернатора з петицією заборонити шинкарям піднімати ціни на полинівку і смородинівку. Як послухати декого з завсідників шинків та кав'ярень, наші колонізаційні успіхи дедалі занепадають через лід. Коли в колоніях уперше з'явився лід, це засвідчило, що колонізатори позбуваються мужности. Відтоді посланець метрополії став невільником своєї звичної горілки з крижинками і розучився долати клімат самим стоїцизмом. Адже, зауважмо принагідно, Федерб, Стенлі, Маршан мріяли тільки про пиво, вино й теплу каламутну воду, яку, не нарікаючи, пили роками. А в цьому й суть. Саме так і втрачають колонії.

У затінку пальм, що виклично буяли вздовж вулиць, контрастуючи з благенькими хижками, я ще й не про те дізнався. Тільки дика, незвичайно пишна зелень не дозволяла тим місцям скидатись на якісь далекі від центру паризькі квартали. Коли надходила ніч у хмарах метушливих, нашпигованих жовтою пропасницею москітів, вас з усіх боків обсідали тубільці. Величезний гурт суданок пропонував перехожим усе добро, що містилось у них під стегенними пов'язками. За вельми помірковану ціну можна було на годину чи дві найняти цілий дівчачий виводок. Я б залюбки мандрував від поцьки до поцьки, але врешті був змушений пошукати бодай якоїсь роботи.

Мені сказали, директор компанії «Пордюр'єр» з Малого Того шукає службовця для роботи на факторії в джунглях. Я не гаючись запропонував йому свої некваліфіковані, зате ревні послуги, але директор прийняв мене вкрай нелюб'язно. Цей маніяк — назвімо його цим справжнім ім'ям — жив неподалік від губернаторського палацу в курені з бадилля й листя, що на високих палях мов зривавсь угору. Навіть не глянувши на мене, директор став грубо мене розпитувати. Заспокоївся, тільки почувши мої цілком простодушні відповіді, тоді його зневага стала ніби поблажлива. Проте й далі навіть не запропонував сісти.

— Як видно з ваших паперів, ви трохи знаєте медицину? — спитав він.

Я відповів, що й справді певний час вивчав медицину.

— Тоді це вам придасться! Вип'єте віскі? Я відмовився.

— Запалите цигарку?

Я знову відмовився. Така скромність подивувала його. Він навіть скривився:

— Не люблю службовців, які не п'ють і не курять. Ви, бува, не педераст?.. Ні? А шкода!.. Педерасти крадуть менше за решту, це я з досвіду знаю. Прихиляються до господаря. Зрештою, — прагнув увиразнити свою думку директор, — як на мене, це загальна риса всіх педерастів, їхня перевага… А може, ви доведете нам протилежне? Вам жарко? О, ви ще скуштуєте спеки! А втім, треба звикати! А як вам пливлося морем?

— Погано!

— Гаразд, друже, ви ще нічого не бачили, ви мені розповісте про свої враження, коли проживете рік у Бікомімбо, там, куди я вас пошлю замість того блазня…

Директорова негритянка, сівши навпочіпки біля столу, чухала собі ноги тріскою.

— Забирайся, курво! — звелів їй господар. — Іди знайди того хлопця! А перед тим принеси льоду!

Хлопець з'явивсь дуже нескоро. Директор, розгніваний його вайлуватістю, шдвївся і відважив йому два добрих лящі, а потім двічі копнув у пахвину, аж у животі в бідолахи щось кевкнуло.

— Ці люди мене до могили доведуть, їй-бо! — прорік, зітхнувши, директор і знову сів у фотель, застелений зіжмаканими, брудними, пожовклими простирадлами. И раптом лагідно попросив, немов щойно скоєна брутальність на хвилину дала йому полегшу: — Друже, подайте мені ціпок та хіну… он там на столі. А мені не можна отак гніватись. Це дурниця — піддаватися настроям…

З директорового куреня ледь видніла річкова пристань, зблискуючи крізь таку густу важку куряву, що легше було почути звуки гарячкової роботи біля суден, ніж роздивитися подробиці. Чорні вантажники скидалися звідси на мурах, що поставали сторч і несли на головах величезні кошики та лантухи; насилу зберігаючи рівновагу, вони серед прокльонів і лайок без упину повзли хисткими трапами, розвантажуючи баржу за баржею, де трюми, здавалося, бездонні.

Постаті миготіли, мов намистинки чоток, розпливаючись у червонястому поросі. Серед них подеколи траплялися й такі, що несли не тільки кошик чи лантух на голові, а ще й клунок за плечима: то були матері з дітьми. Цікаво, чи здатні мурахи на таке?