Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

— Як кажуть, тут кожного дня неділя, хіба не правда? — пожартував директор. — Тут весело, гарно! А жінки завжди голісінькі. Серед них є й гарненькі, ви помітили? Напевно вам, парижанинові, це трохи незвично, га? А ми тут які! Завжди в білих шоломах! Ніби на морських пляжах! Мабуть, ніде немає такої краси, як тут. Ми мов ідемо до першого причастя! Кажу ж вам, тут завжди свято! Справжнє п'ятнадцяте серпня! Й отак до самої Сахари! Подумайте лишень!

Невдовзі директор замовк, зітхнув, щось буркнув і двічі або тричі вимовив слово «Паскудство!»; потім обтер обличчя й знову озвався:

— Там, де ви працюватимете, густий ліс, і то дуже вологий… Звідси туди десять днів дороги. Спершу морем, а потім річкою. Та річка геть червона, ви побачите. А на тому березі — іспанці. Затямте, чолов'яга, що його ви заступите на факторії, добрячий мерзотник… Але це між нами… Скажу вам ще… Нема жодного способу змусити того негідника передати сюди свої рахунки! Жодного! Я марно посилав йому вимогу за вимогою! Бачите, на самоті людина недовго зостається чесною! В цьому ви й самі пересвідчитесь! Згодом. Він написав нам, що хворий… Ще б пак! Хворий! Я он теж хворий! Що воно взагалі означає — хворий? Усі ми хворі! Ви теж будете хворий, і то дуже скоро! Це зовсім не причина! Нам начхати, що він захворів!.. Передусім — компанія! Як дістанетесь на місце, зразу облікуйте все майно! На тій факторії харчів на три місяці, а товарів вистачить і на рік… Ви тільки ґав не ловіть! А вночі ні в якому разі не виходьте з дому! Стережіться! Оті його негри, що він їх пришле по вас до моря, можуть вас і втопити. Він, певне, вимуштрував їх. То такі ж негідники, як він сам! Я нітрохи не сумніваюсь! Він неодмінно намовить їх проти вас! Тут усі таке чинять! І наберіть із собою хіни, щоб вона була ваша, тільки для вас… Бо ще підсипле чогось до хіни!

Директорові набридло давати поради, і він підвівсь, аби мене вирядити. Бляшана покрівля над головою важила, здавалось, не менше двох тисяч тонн, придушивши нас усім тягарем спекоти. Від жари ми обоє аж кривилися. Хоч лягай і здихай відразу.

— Бардамю, гадаю, до вашого від'їзду ми вже не побачимось! — провадив далі директор. — Тут усе так утомлює! А втім, я ще, мабуть, побачу вас до від'їзду на складі. А як дістанетесь туди, вам напишуть: ми раз на місяць посилаємо кур'єра. Ну що ж, хай щастить!

Директор мов розчинивсь у темряві, видніли тільки піджак та шолом на в'язах, що двома худими, жилавими пальцями вперлись у потилицю. Проте зразу ж і обернувся:

— І скажіть тому дивакові, щоб поспішив сюди, бо я вже до нього доберуся!.. Хай не гає ні хвилини! Ох, падлюка! Хоч би не здох, поки доїде, бо було б шкода! Ще й як шкода!.. Ото паскуда!

Негр, що служив у директора, пішов попереду з великим ліхтарем, ведучи мене туди, де я мав оселитись, поки виїду в той чудовий обіцяний край — Бікомімбо.

У вечірні сутінки повиходили, здається, всі жителі міста. Залягала ніч, її всюди клепали гонги, шматував пронизливий, незлагоджений спів, що скидавсь на гикавку, — чорна, бездонна тропічна ніч із жорстоким тамтамовим серцем, яке завжди б'ється надміру швидко.

Мій юний провідник ішов, м'яко ступаючи босими ногами. Ліс навколо був вирубаний, серед молодої порості походжали європейці, часом я чув навіть їхні кроки, а також стишені й до болю знайомі агресивні та нещирі голоси. Над головою без упину ширяли кажани, пронизуючи комашині рої, що, зваблені нашим яскравим ліхтарем, невтомно летіли вслід за нами. Здавалося, мов під кожним листком на деревах заховалося принаймні по цвіркуну — таке-бо несамовите сюрчання зчинилося довкола.

Ми були змушені зупинитись під пагорбом на перехресті двох вулиць: тубільні стрільці поклали на землю домовину, вкриту великим пожмаканим триколором, і поміж них точилася жвава суперечка.

У труні лежав небіжчик зі шпиталю, й вони вагалися, де ж його поховати, бо в шпиталі ніхто нічого певного не сказав. Одні хотіли віднести покійного в берег, натомість інші кивали в бік цвинтаря на пагорбі. Годилося дійти згоди. Ми з провожатим теж утяглися в суперечку.

Зрештою всі дійшли згоди, що небіжчика краще нести не на горішній, а на нижній цвинтар, аби не дертись угору. Дорогою ми ще здибались із трьома недокрівними білими молодиками — такі хлопці полюбляють у Європі ходити щонеділі на матчі з реґбі, обертаючись на навіжених, агресивних уболівальників. Вони, як і я, теж служили компанії й досить люб'язно пояснили, як потрапити до того ще не вивершеного будинку, де мені пообіцяли складане ліжко.

Нарешті ми прийшли. Будинок був порожнісінький, я не побачив нічого, крім жалюгідного кухонного начиння і благенького ліжка. Тільки-но я простятся на його хисткому плетиві, як із кутків повипурхували зо два десятки кажанів, із шелестом, наче зграї віял, шугаючи над моїм узголів'ям.

Мій юний провідник повернувся й запропонував свої інтимні послуги, та, оскільки я не мав до того настрою, він, розчарований, миттю запропонував привести мені свою сестру. Цікаво, як він знайшов би її такої темної ночі!

Від гупання тамтамів у недалекому селищі моє тіло неначе аж підскакувало, удари сікли й різали його на дрібненькі шматочки муки. Тисячі працьовитих москітів негайно обліпили мені стегна, а я вже не зважувавсь поставити ноги на долівку, боячися скорпіонів та гадюк, що, як мені здавалось, почали своє огидне полювання. А змій вилізло багатенько — насправді то були пацюки, які гризли все, що їм траплялося в зуби, я чув, як вони шарудять у стінах, бігають по долівці й навіть видираються на стелю, — жах!

Нарешті зійшов місяць, у кімнаті стало ледь-ледь тихіше. Тож у колоніях не так-то й добре.

Почався новий день, і я знову відчув, що вскочив у казан з окропом. Мене охопило нездоланне бажання повернутися до Європи. Для цього бракувало лиш грошей. Причина, однак, поважна. Тож іще цілий тиждень я мав сидіти у Фор-Ґоно, перш ніж вирушити до факторії Бікомімбо, що її змалювали мені такими приязними барвами.

Після губернаторського палацу найбільшою спорудою Фор-Ґоно був шпиталь. Я всюди натикавсь на його корпуси, досить було пройти містечком сотню метрів, щоб побачити якийсь відділ і відчути незнищенний дух карболки. Інколи я наважувавсь піти аж до моря, в порт, і дививсь, як гарують мої недокрівні земляки, що їх компанія набирала у Франції і нібито піклувалася про них. Здавалось, вони одержимі войовничим шалом, ненастанно, одне за одним, розвантажуючи й навантажуючи судна. «Коли пароплав простоює на рейді, ми зазнаємо великих збитків», — справді сп'янівши від роботи, пояснювали вони, неначе йшлося про їхні власні гроші.

Мої земляки дошкульно глумилися з чорних вантажників. Безперечно, вони були ревні й старанні, але не меншою мірою — лихі та боягузливі. Це, власне, золоті, добірні службовці, перейняті таким бездумним завзяттям, про яке можна тільки мріяти. Як би хотілось моїй матері мати такого сина, палко відданого господарям, єдиного сина, яким можна пишатися перед усіма людьми, сина, так би мовити, справжнього.