Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

За чаркою ми висиділи зо три години. Як завжди, говорили про губернатора — стрижень усіх тутешніх розмов, про всілякі можливі й неможливі крадіжки і, нарешті, про сексуальність — три барви колоніального прапора. Присутні урядовці не криючись звинувачували офіцерів, що ті захрясли в хабарництві — надуживають владу; військовики, боронячись, відплачували тим самим. Натомість комерсанти вважали цих здобичників за облудних самозванців і розбишак. Щодо губернатора, то чутки про його відкликання з'являлися щоранку вже років з десять, а проте телеграми про ту неласку, якої нетерпляче сподівались, не було ще й досі, незважаючи на принаймні два анонімні листи, які з давніх-давен щотижня посилали міністрові, докладно переказуючи цілі низки жахіть, скоєних місцевим тираном.

Неграм щастить, шкіра їх захищає, наче лушпиння цибулину, а білі труяться власним шлунковим соком та потом. Хоча лихо й тому, хто спробує підступити до них: я це добре затямив, пливучи на «Адміралі Брагетоні».

За кілька днів я дізнався силу цікавущих речей про нашого директора! В його минулому виявилося більше мерзоти, ніж у портовій в'язниці під час війни. Розкрилися всі колишні злочини й переступи і, як на мене, навіть неперевершені судові помилки. Звісно, правда: його голова — лиховісний убивця, що б'є по ньому самому, чи, радше, аби нікого не звинувачувати, перед нами нерозумний чоловік, що надміру прагне втілити в життя свої плани, — наслідки, власне, ті самі.

В години сієсти, йдучи вулицею Федерб, у затінку будинків подекуди можна було помітити білих жінок, передусім — офіцерш, яких клімат висушував іще дужче, ніж чоловіків. Там і сям лунали тихі любі голоси, ясніли поблажливі усмішки, рум'яна щедро вкривали мертвотну блідість облич, — жінки немов тішилися, що смерть уже близько. Ці пересаджені в тропіки буржуазні квітки виявляли куди менше живучости, ніж господиня «пагоди», яка покладалася тільки на себе. Натомість компанія «Пордюр'єр» потребувала дуже багато таких, як я, дрібних службовців, бо щороку на лісових факторіях поблизу боліт утрачала по кілька десятків нашого брата-першопрохідця.

Щоранку армія й торгівля оплакували втрату своїх бійців. Не минало дня, щоб якийсь капітан, накликаючи на них усі кари Господні, не погрожував лікарям і шпитальному начальству, вимагаючи чимшвидше повернути трьох малярійних сержантів-картярів чи двох капралів-сифілітиків, саме ті кадри, яких йому бракувало для організації тієї або тієї кампанії. Якщо капітанові відповідали, що його «ледацюги» вже небіжчики, він одразу давав спокій лікарям і випивав у «пагоді» трохи більше, ніж завжди.

Не ставало сили рахувати, скільки в тій зелені, спекоті й хмарах москітів зникає людей, речей і днів. Найогидніше, що все те спливало фрагментами, окремими словами, поодинокими частками, краплинами, жалем, що прокидався раз у раз: розчинялось у сонці, щезало в потоках світла й барв, а водночас набиралося життєвої плісняви, щезав час — пощезало все. Залишалось у повітрі саме мигтіння страху.

Нарешті невеличкий пароплав, яким я мав підпливти ближче до факторії, кинув якір у Фор-Ґоно. Він називався «Папаута». То була пласка шкаралупка, збудована для плавання в естуаріях, працювала вона на дровах. Я був єдиний білий на борту, і мені звільнили куток між камбузом і гальюном.

Ми пливли так повільно, аж здавалося, ніби це зумисна обережність, потрібна, аби вийти у відкрите море. Згодом з'ясувалося, що швидше це суденце не пливло ніколи: йому просто бракувало потужности. Отак ми повзли, завжди бачачи берег — нескінченну сиву смужку, обтикану крихітними деревами, що мерехтіли в розпеченому повітрі. Не подорож, а страхіття! «Папаута» греблась мляво й важко, немов і сама обливалася потом. Вона долала хвильку за хвилькою з такою обережністю, наче обробляла рану. Лоцман, як мені видавалося здалеку, був мулат; кажу «видавалось», бо я не міг зібратися на силі й хоч раз вийти на місток, щоб пересвідчитись навіч. Я тулився у гурті негрів, у затінку підпалубного коридору, бо сонце аж до п'ятої години всевладно загарбувало палубу. Щоб воно не випило мозок через очі, доводилось кліпати, мов пацюкові. Після п'ятої години можна було осягнути поглядом обрії, трохи відітхнути. Сіра смуга берега, густа порість біля самої води, що скидалася на пахву випростаної руки, нітрохи не тішила мене. Таким огидним повітрям важко дихати навіть уночі, бо й тоді воно лишається задушливим і відгонить морем та цвіллю. Вся та нудьга, а на додачу чад з машини, хвилі, надто вохряні з одного боку й надміру сині — з другого, шпигали в саме серце. Було ще гірше, ніж на «Адміралі Брагетоні», — звісно, як не брати до уваги тамтешніх убивць у мундирах.

Нарешті ми підійшли до порту, де я мав виходити: Toпo. Отож, плюючись, кашляючи, тремтячи, розтинаючи масну, мов помиї, воду, «Папаута» нарешті повернула до берега.

На лісистому березі вирізнялися три довжелезні будівлі під солом'яною стріхою. Здалеку вони видавалися доволі привітними. Лисніло гирло широкої, замуленої річки, — «моєї», як пояснили мені: саме нею я мав піднятись човном угору, аж до далекого серця джунглів. У Топо, цьому посту на морському узбережжі, я мав побути, як сказано, лише кілька днів і протягом цього часу мусив зважитись на найтяжчі подвиги.

Перше ніж пристати, «Папаута» черкнула дном по мілині. Причал був бамбуковий і зажив неабиякої слави. Я довідався, ніби його щомісяця ставлять заново, бо швидкі ненажерливі молюски, тисячами напливаючи з моря, зразу ж переточують увесь бамбук до останньої цурки. Саме це будівництво, розпачлива робота без краю й кінця, завдавало найтяжчих мук лейтенантові Грапі, комендантові посту Toпo та його округи. «Папаута» припливала раз на місяць, проте й м'якуни потребували не більше часу, аби згризти причал.

Коли я ступив на берег, лейтенант Грапа схопив мої папери, пересвідчився, що вони таки справжні, зареєстрував їх у журналі й налив по чарці. Я перший європеєць, признався він, що за два з гаком роки прибув у Топо. Сюди не їздять. Нема жодної причини їхати в Топо. Під орудою лейтенанта Грали служив сержант Альсід. Попри відірваність від світу, приязні між ними не виникло.

— Мушу стерегтися свого підлеглого, — сказав лейтенант Грапа вже під час нашої першої зустрічі. — Він має певну схильність до панібратства!

Якби в тій пустці довелося вигадувати події, всі вони видавалися б украй неймовірні. Подіям не сприяло саме середовище, тому сержант Альсід наперед наготував чимало рапортів із записом «Не сталося нічого». Грапа, не зволікаючи, підписував їх, а «Папаута» пунктуально відвозила до генерал-губернатора.

Поміж довколишніх лагун і в лісових нетрях тулилося кілька хирних племен, чавлених і нищених трипаносомою і невилазними злиднями, а проте ці племена ще сплачували сякий-такий податок — звісно, з допомогою палиці. З місцевої молоді рекрутували вояків, яким і доручали махати тією палицею. Кількість лейтенантового війська сягала дванадцяти чоловік.

Про те військо я таки розповім, бо добре до нього придивився. Лейтенант Грапа по-своєму спорядив тих щасливчиків і регулярно годував їх рисом. Одна рушниця на всіх, а ще невеличкий прапор — теж на всю частину! Черевиків не мав ніхто. Та оскільки все на світі відносне й пізнається в порівнянні, рекрутовані місцеві тубільці вважали, що лейтенант робить їм чимало добра. Грапа щодня навіть мусив одсилати назад добровільних помічників та ентузіастів, які мріяли служити під його прапором.

Полювання в тутешніх краях нічого не давало, тож за браком газелей тубільці з'їдали хіба яку бабусю за тиждень. Щоранку о сьомій годині лейтенантові вояки починали муштру. Я замешкав в Альсідовій хижі, куток якої він мені відступив, і міг найкраще спостерігати всю ту химерію. В жодній армії світу не було ревніших солдатів. Зачувши Альсідову команду, дикуни вимірювали пісок — по чотири, по вісім, зрештою всі дванадцять в одному шерезі, докладали неймовірних зусиль, уявляючи ранці, черевики, багнети і (ще разючіше враження!) вдаючи, ніби послуговуються ними. Діти могутньої й такої близької природи, вони були зодягнені тільки в жалюгідну подобу шортів кольору хакі: все інше мали уявляти — й таки уявляли. Лунала владна Альсідова команда, і тубільні воїни скидали на землю уявні ранці й бігли в порожнечу, переслідуючи ілюзорних ворогів, завдаючи їм «справжніх» ударів. Удаючи, начебто розстібаються, складали уявні піраміди з уявних рушниць, а на інший сигнал заходжувались «стріляти». Коли я бачив, як вони пнуться зі шкіри, точно відтворюючи уявлювані рухи, виплітаючи складне мереживо уривчастих і нестерпно безглуздих дій, то почувався тяжко пригніченим, у голові все йшло шкереберть. До того ж у Топо немилосердна спека й задуха зосереджувалися саме на клаптику піску між подвійних полірованих дзеркал моря й річки, можна було гузном присягнути, що тебе силоміць утримують на уламку сонця, який щойно впав із небес.

Але такі нелюдські умови не заважали Альсідові дерти горлянку, навпаки. Його крики покривали ввесь той химерний плац і линули вдалечінь аж до верхівок урочистих кедрів на тропічнім узліссі. Навіть іще далі громом котилася луна його нескінченних «Пильнуй!».

Увесь той час лейтенант Грапа готувався до судочинства. Згодом ми пішли до нього. Він, як завжди, здалеку, в затінку хижі, дивився на танучу конструкцію клятого причалу. Щоразу, коли припливала «Папаута», Грапа, оптиміст і скептик водночас, чекав повного комплекту спорядження для своїх вояків. Як корсіканець, Грапа дужче, ніж будь-хто інший, почувався приниженим, бачачи, що його вояки голісінькі.

У нашій, тобто Альсідовій, хижі провадилась дрібна, мало не потаємна торгівля всяким непотребом. З іншого боку, ввесь рух товарів у Топо йшов через Альсіда, саме він мав єдині й невеликі запаси тютюнового листу й тютюну в пачках, кілька літрів горілки й кілька сувоїв бавовняних тканин.