Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Та відколи проминули береги Португалії, нам ставало дедалі гірше. Якось, прокинувшись уранці, ми побачили, що опинились немов у великій, перефітій лазні, від якої годі шукати рятунку. Питна вода, море, повітря, простирадла, піт-усе було парким і гарячим. Ночі і дні стали нестерпні, пахвини, промежина і горлянка вже ніколи не знали свіжосте, тільки в барі давали хоч трохи полегші віскі зі шматочками льоду. Пасажирів «Адмірала Брагетона» огорнув страшенний розпач, вони були мов приречені тулитися біля бару, їх чарували й приковували вентилятори, притягали шматочки льоду; картярі після гри сварились між собою й звідусіль долинали марні безкінечні скарги.

Наслідки не забарилися. Від незмінного розпачливого жару всі пасажири зрештою обернулись на пияцький гурт. Люди мляво тинялися по палубах, мов спрути на дні ванни з огидною теплою водою. Почала випинатись і вилізати на поверхню страшна вдача білої людини, її справжня, звільнена, розхристана натура, розкриваючись, немов на війні. То була тропічна лазня для ницих отруйних інстинктів, що розпукли махровим серпневим цвітом на шолудивих бортах водяної в'язниці. У холоді Європи, серед похмурих північних краєвидів, коли немає воєн і боєнь, можна лише здогадуватись про незмірну людську жорстокість, але тільки-но людину збадьорить мерзенна тропічна лихоманка, на поверхню зразу випливає все паскудство. Саме тоді людина розперезується, а мерзота тріумфує та вкриває її з голови до п'ят. Це закон біології. Скоро лиш робота і холод, ослабивши на мить свої лещата, вже не змушують нас напружуватись, можна все до ладу роздивитися, побачити те, що ховає гарне узбережжя, коли море під час одпливу відступить: смердючі калюжі, крабів, усіляке падло і лайно, тобто правду.

Отож, проминувши Португалію, кожен пасажир дав волю власним інстинктам, заручившись допомогою алкоголю й чуття потаємної втіхи, породженого абсолютною безкоштовністю подорожі, передусім для військових і державних службовців. Як подумати, то чотирьох тижнів, протягом яких тебе задурно годують і поять, досить, щоб глузувати з економіки. За квиток платив тільки я, і коли згодом пасажири дізналися про це, мене почали зневажати, я став їм усім нестерпний.

Якби, відпливаючи з Марселя, я бодай трохи знав життя в колоніях, то навколішки благав би милосердя в того офіцера колоніальних військ, що мав найвищий ранг і траплявся мені на кораблі повсюди, а для більшої переконливосте, мабуть, іще б упав до ніг найстаршому з урядовців. Може, тоді ті дурноверхі пасажири терпіли б мене в своєму товаристві? Але я ні про що й не здогадувавсь, і мої нерозважні наміри трохи відітхнути серед них мало не довели мене до згуби.

Людині завжди бракує трохи страху. Завдяки певній спритності я не втратив останніх решток самолюбства. И ось як усе відбувалося. Невдовзі по тому, як ми проминули Канарські острови, я почув від каютного прибиральника, ніби всі пасажири мають мене за гордія, а то й за негідника… Що мені водночас закидають і сутенерство, й педерастію… Що я навіть трохи наркоман…

Але це, власне, дріб'язок. Згодом з'явилася думка, що я, мабуть, утікаю з Франції, боячись розплати за скоєні там тяжкі злочини.

А втім, я був лише на початку своїх випробувань. Це тоді я довідався й про звичай, що панував на тому морському маршруті: з великою обережністю, та й то не без глуму та образ, приймати до свого гурту пасажирів, які подорожують власним коштом, — тобто тих, що не тішаться ні військовою дармовизною, ні бюрократичними пільгами. Адже — про це знають усі — французькі колонії, по суті, належать тільки тим обранцям, яких згадують у «Щорічнику».

Зрештою, в безвісного цивільного пасажира дуже мало поважних причин плисти до африканських берегів. Я був шпигун, підозрюваний, і кожен мав сотні притичин так про мене думати: офіцери, не криючись, виказували це лютим поглядом, а жінки своєрідно посміхалися. Невдовзі навіть знахабнілі слуги пускали мені вслід ядучі зауваження. Ніхто вже й не сумнівався, що сам я — найбільший, найнестерпніший і, власне, єдиний негідник на борту. Оце тобі й колоніальні благословення.

За столом я сидів із чотирма беззубими й хворими на печінку поштовиками з Ґабону. Попервах вони були зі мною товариські й люб'язні, та згодом їм наче заціпило. За мовчазною згодою всього товариства, наді мною, власне, встановили негласний нагляд. З каюти я виходив тепер тільки з безліччю осторог. Розпечене повітря тисло на тіло, наче камінь. Узявши двері на засув, я, не ворушачись, лежав зовсім голий і намагавсь уявити, який диявольський план вигадують пасажири, аби занапастити мене. На пароплаві я нікого не знав, проте кожен, здавалося, «впізнавав» мене. Опис моїх прикмет миттю і докладно вкарбувався в їхніх головах, немов я став славетним злочинцем, чиї фото публікують у газетах.

Мені дісталась, хоч я цього й не прагнув, роль, без якої годі обійтися в будь-якому товаристві, — роль «безсоромного та огидного мерзотника», що ганьбить увесь людський рід; такий тип усюди об'являвсь упродовж довгих віків і про нього знав кожен — не менше, ніж про Бога й диявола, але він був таким летким і мінливим, що ставав невловним. Аби нарешті схопити, ізолювати того «мерзотника», були потрібні надзвичайні умови, що їх можна знайти тільки на вузькій корабельній палубі.

На борту «Адмірала Брагетона» запанувало загальне збудження: «Нечестивий не уникне своєї долі!» Тобто я.

Для мене це цькування стало чи не тяжчим за саму подорож. Несподівано опинившись серед стількох ворогів, я більш-менш успішно намагався виявити їх, хоча сам їм у вічі не ліз: абсолютно безкарно, надто вранці, стежив за ними крізь ілюмінатор своєї каюти. Перед сніданком вони, зарослі шерстю від лобка до повік і від ануса до п'ят, виходили на прогулянку, сонце наскрізь просвічувало їхні піжами. Поспиравшись на фальшборт, із чарками в руках мої вороги нудились від самого світанку і, здавалося, от-от заблюють усе навколо, надто капітан із банькатими, налитими кров'ю очима, що мучився печінкою з самого ранку. Повиходивши з кают, пасажири щоразу розпитували один одного, чи мене ще не «харкнули за борт». Унаочнюючи цей образ, вони плювали в збурунене море. Ну й розвага!

«Адмірал» не плив уперед, а, стогнучи, радше плентав, важко перебираючись із хвилі на хвилю. Не подорож, а справжня хвороба. Я дивився зі свого кутка на членів того ранкового синкліту, й усі вони видавались мені хворими, що вочевидь страждають на малярію, алкоголізм, сифіліс; вони стояли від мене метрів за десять, і їхній безперечний фізичний занепад трохи гамував мою тривогу. Зрештою, ці хвальки такі ж переможені, як і я! Вони просто й далі комизяться, та й годі! Це єдина відміна Комарі зобов'язані смоктати їхню кров і впорскувати в набряклі вени отруту, яка знешкодиться ой не швидко. Спірохети вже роз'їдають їм артеріальні стінки… Алкоголь роздимає печінки… Від сонця репаються нирки… До волосні в них поприлипали лобкові воші, а на шкірі живота вже розпливається екзема… Безжальне світло зрештою випалить їм сітківку!.. Мине трохи часу — і що від них зостанеться? Кавалок мозку… А навіщо? Га? Навіщо їм мозок там, куди вони їдуть? Щоб накласти на себе руки? Адже в тих краях мозок може придатись тільки на це. Шкода й мови: невесело старіти в країні, де немає розваг… де навіть у потьмянілому дзеркалі, як дедалі швидше обертаєшся в руїну, стаєш дедалі бридкіший. Серед зелені загниваєш дуже швидко, надто коли немилосердо пражить сонце.

На Півночі принаймні зберігається людська плоть, північани бліді з народження й довіку. Між мертвим шведом і хлопцем, що не виспався, різниця невелика. А колоніста вже на другий день по приїзді починає точити черва. Саме на колоністів чекають украй працьовиті хробачки, даючи їм спокій тільки в могилі. Людина — це торба на хробаків.

Ми пливли морем ще цілий тиждень, заки дісталися Брагаманки, першої обіцяної землі. Я почувався так, ніби мене замкнули в коморі з вибухівкою. Я майже не ходив до їдальні, намагався не сідати за їхні столи й не ходити серед білого дня їхніми палубами. Я вже ні з ким не розмовляв, не виходив на прогулянку. А втім, важко стати непомітним на пароплаві, нікуди не тікаючи з нього.

Прибиральник кают, — до речі, вже батько родини, — охоче розповів мені, як блискучі офіцери колоніального корпусу з чарками в руці присягайся відлупцювати мене при першій нагоді й викинути за борт. Причини цього прибиральник не знав, ба й сам зацікавився, що я міг накоїти, щоб усіх отак збаламутити. Ми обидва нічого не розуміли. Це все могло тягтися хтозна-як довго. Просто в мене не рот, а паща з отрутою.

Надалі я ніколи не пускатимусь у подорож із людьми, яким так важко догодити. Вони так знемагали від неробства, цілий місяць замкнені наодинці з собою, що було досить дрібнички, аби розбуркати їх. Поміркуйте лишень: навіть на суходолі протягом однісінького дня добра сотня людей зичить вам, бідолашному, смерти, — скажімо, ті, кому ви заважаєте, ті, що тиснуться за вами в метро, ті, що ходять повз ваше помешкання, а самі не мають де жити, ті всі, хто стоїть за вами в черзі до пісуара; зрештою, чимало інших людців, навіть ваші діти. Цьому немає кінця-краю. Світ такий. А на пароплаві цей тиск набагато відчутніший, сковує ще дужче.

У тій перегрітій лазні піт розпарених тіл почав концентруватись, пригнічені передчуттями страшливої самотности, що невдовзі поховає і їх самих, і їхню долю, колоністи стогнали, мов у передсмертних корчах. Вони чіплялися, гризли, дерли все на шматки, захлинались власною слиною. День у день увага до мене зростала дедалі більше. Якщо я вряди-годи несміливо заглядав до їдальні, це ставало мало не справжньою сенсацією. Тільки-но ставав на порозі, всі сто двадцятеро пасажирів здригались і починали шепотітися…

Офіцери колоніальних військ, що без упину насичувались горілкою біля капітанського столу, службовці всіляких контор, а надто конголезькі вчительки, яких на «Адміралі Брагетоні» снував цілий виводок, зрештою перейшли від незичливости до ганебних для мене припущень, надавши мені майже пекельної величі.

Сідаючи в Марселі на пароплав, я був непримітним мрійником, а тепер, унаслідок зосередження на моїй особі уваги алкоголіків і нетерплячих жіночих піхов, відчув, що мене всупереч Моєму бажанню піднесено на небезпечний п'єдестал.