Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

— А ти певен, що мене не розпитуватимуть про подробиці? Адже я зовсім не знав їхнього сина. Щось мене запитають і відразу заженуть на слизьке!

— Та ні, це пусте, казатимеш те саме, що і я. Киватимеш головою: так, так… Не переймайся! Розумієш, пані дуже побивається, і коли говорити про сина, це її трохи втішає. Тільки це їй потрібне. А казати можна що завгодно. Це зовсім неважко.

Було нелегко зважитись, але надто вже кортіло дістати сотню франків, що їх доля ніби сама давала в руки.

— Гаразд, — кивнув я нарешті. — Тільки прошу: зроби так, щоб мені нічого не довелось вигадувати. Обіцяєш? Я казатиму тільки те, що й ти. А як той хлопець загинув?

— Ех, друже, снаряд улучив просто в нього, і то чималенький… Це сталось у Гарансі, департамент Мез, на березі річки. З нього, друже, навіть клаптика не знайшли. Тільки спогад зостався… А хлопець був нівроку, високий, кремезний і дужий, спортсмен, але що ти вдієш проти снаряда! Пробиває все!

— Атож!

— Одне слово, його пестили вдома, а тепер мати й досі повірити не може. А я марно товчу їй одне й те саме… їй хочеться, щоб він просто пропав безвісти. Що за химера! Пропав… Хіба вона винна, що ніколи не бачила снарядів, і тепер їй несила збагнути, — надто коли йдеться про сина, — що можна так просто щезнути, мов хто перднув: розвіялось — нема й сліду.

— Атож!

— Я вже, мабуть, тижнів зо два до них не ходив. Але, побачиш, як прийду, пані відразу запросить мене до салону, а там у них так гарно, що здається, ніби потрапив до театру, стільки навколо завіс, килимів, дзеркал… Тож, як бачиш, сто франків для них — дрібниця. Однаково, що для мене сто су… А сьогодні пані розщедриться навіть на дві сотні. Вже два тижні, як мене не бачила. А слуги в них із золотими ґудзиками.

Ідучи вулицею Анрі Мартен, ми повернули ліворуч, пройшли трохи й нарешті підступили до брами, за якою видніла обсаджена деревами доріжка.

— Ти побачиш, — вів далі Вуарез, коли ми підійшли зовсім близько, — це справжній замок… Я ж казав тобі… Батько, кажуть, якесь велике цабе на залізниці…

— Мабуть, начальник вокзалу, — пожартував я.

— Не смійся… Оно він спускається… йде до нас.

Та літній чоловік, що його Вуарез показав мені пальцем, не пішов до нас, а, згорбившись, рушив навколо моріжка, розмовляючи з якимсь солдатом. Ми підійшли ближче, і я впізнав його: то був той самий резервіст, якого я здибав був уночі в Нуарсері-сюр-Лі, коли їздив на розвідки. Я зразу ж пригадав і його ім'я — Робінзон.

— Ти що, знаєш того чобота? — запитав мене Вуарез. — Знаю.

— Це, певне, їхній приятель і вони десь-то розмовляють про пані; не хотілося б, щоб вони перешкодили нам її побачити. Адже грошенята дає вона.

Літній добродій підійшов до нас, вуста йому тремтіли.

— Любий друже, — заговорив він до Вуареза, — я мушу вам сповістити сумну новину: по тому як ви були в нас востаннє, моя бідолашна дружина впала під тягарем нашого безмірного горя… У четвер ми лишили її на хвилину саму, вона попросила нас… Вона плакала… — Не доказавши, старий умить обернувся і пішов геть.

— А я тебе зразу впізнав, — сказав я Робінзонові, тільки-но літній добродій відійшов досить далеко.

— Я тебе теж упізнав…