Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Двоє з нашого товариства видерлись на стільці позаду й через голову Бранледора теж тішилися захопленими вітаннями юрби. Зал аж гримів оваціями.

„Таж ідеться про мене!“ — мало не закричав я тієї миті. — Лиш про мене одного!» Та я добре знав Бранледора, ми б посварилися на очах у цілого залу, а може, навіть побилися б. Зрештою, саме він виграв партію й незмірно тим тішився. Тріумфуючи, як і сподівавсь, він лишився сам, приймаючи ту велику шану. А нам, переможеним, зоставалося тільки вибратися з ложі й піти за лаштунки, де нам спорядили вельми врочисте прийняття. Принаймні й ми трохи втішились.

Але наша натхненна актриса була в своїй кімнаті не сама. Біля неї впадав поет — її поет, наш поет. Як і актриса, він теж ніжно любив молоденьких солдатиків. Вони пояснили це мені цілком артистично: просто запропонували нескладну оборудку. Зробили пропозицію вдруге, але я нітрохи не зважав на їхні делікатні натяки. Тим гірше для мене, бо все могло б дуже добре владнатися. Вони мали чималий вплив. Я, по-дурному роздратувавшись, одразу ж пішов геть. Я був молодий.

Підсумуймо: авіатори вкрали в мене Лолу, аргентинці забрали Мюзін, а цей збоченець, оспівувач гармонії, видирає в мене прегарну комедіантку. Пригнічений, я вийшов з театру, коли в коридорах уже гасли останні вогні, і вночі, не сідаючи на трамвай, пішки дійшов до свого шпиталю-мишоловки, що причаївся серед глевкого бруду ще не скорених передмість.

Не криючись, мушу визнати: моя голова зроду не була надто багатою на смалець. Та тепер у мене знічев'я ставались такі запаморочення, що я мало не потрапляв під колеса, я, заточуючись, поринав у війну. Перебуваючи в шпиталі й відчувши потребу в кишенькових грошах, я міг розраховувати лише на ті кілька франків, які вельми неохоче щотижня привозила мати. Отож, тільки-но випадала нагода, я то тут, то там шукав собі заробітку. Передусім згадав про одного колишнього роботодавця й відразу ж подався до нього.

В непевні часи незадовго до війни я працював помічником у Роже Пути, торгівця ювелірними виробами, що мав крамницю на розі бульвару Мадлен та вулиці Віньйон. Моя робота в того клятого ювеліра була підсобна: я начищав усілякі срібні вироби, загортав святкові подарунки, це не мало кінця-краю, тож крутився, наче муха в окропі. Коли по обіді зачиняли аудиторії медичного факультету, де я день у день марудився, бо ніяк не міг скласти іспитів, я чимдуж біг до пана Пути й щодня дві або три години воював із шоколадницями, до блиску натираючи їх, аж поки надходив час вечеряти.

Платили мені за роботу якихось сорок франків на місяць та ще годували на кухні, щоправда, щедро. В мої обов'язки входило й те, щоб уранці, до початку лекцій, вигуляти ювелірових сторожових псів. Крамниця пана Пути виблискувала тисячами діамантів, і кожен з тих камінців був вартий моєї платні за десятки років. А втім, ті прикраси виблискують там і досі. Потрапивши під час мобілізації в допоміжні війська, Пута був поставлений за шофера до якогось міністра. Тим часом Пута цілком офіційно став робити куди корисніші послуги, постачаючи коштовності високим урядовцям з військового міністерства. Ті урядовці зі свого боку дуже інтенсивно спекулювали на всіх ринках. Що далі загрузали у війні, то більша виникала потреба в коштовностях. Часом Пута мав так багато замовлень, що насилу спромагався їх виконувати.

Від утоми, яка іноді облягала Путу, його обличчя прибирало бодай трохи розумнішого виразу, але для цього треба було добре втомитись. Та, відпочивши, його обличчя, попри незаперечну витонченість рис, оберталось на гармонійну маску бездумної незворушности, розпачливий спогад про яку назавжди залишавсь у пам'яті.

Його дружина пані Пута немов зрослася з крамничною касою. Цю жінку наче породили на те, щоб вона стала за дружину ювелірові: того вимагали батьківські амбіції. Й вона знала свій обов'язок. Подружжя було щасливе, бо в касі ніколи не переводилися гроші. Пані Пута вдалась аж ніяк не бридка, навпаки, як і чимало інших жінок, була б навіть гарненька, якби не виявила стільки нерішучости, що зупинилася на порозі краси, мов на порозі життя: її коси були надто рівно зачесані, усмішка — надто несподівана й нетривка, рухи — надміру швидкі й неначе злодійкуваті. Було несила збагнути, що ж у тій особі заздалегідь обраховане й чому при ній почуваєшся незатишно. Інстинктивна гидливість, яку навіюють крамарі кожному, хто підступився до них і збагнув їхню суть, бодай трохи стишує жалі тих злидарів, які нікому нічого не продають.

Дрібний торговельний клопіт до решти поглинав пані Путу, — як і пані Ерот, тільки в трохи іншому розумінні; вона, наче вірний — Богові, віддавалася тому клопотові душею й тілом.

Проте вряди-годи наша господиня переймалась і довколишнім світом. Якось юна замислилась про батьків-матерів.

— Яке лихо оця війна для тих, у кого дорослі діти!

— Подумай, перше ніж говорити! — зразу присадив її чоловік, протиставляючи цим сентиментам рішучість і жертовність. — Хіба не треба боронити Францію?

Отож добряги, а насамперед — щирі патріоти щовечора засинали над мільйонами власної крамниці — багатством Франції.

У борделях, які подеколи навідував пан Пута, він ставав вибагливим і прагнув, щоб його не вважали за марнотратника. «Ясочко, я тобі не англієць, — попереджав він одразу. — Я знаю, як дістаються гроші! Я простий французький солдат, і мені не горить!» Такою була його вступна заява. Жінки дуже шанували пана Путу за те, що він так мудро споживає втіхи. Любить розважитись, але розуму не втрачає.

Пута скористався зв'язками в своєму світі й посприяв власниці борделю в її оборудках із коштовностями, бо вона вже була зневірилась у грі на біржі.

Пан Пута напрочуд швидко просунувсь у військовій царині, спершу перейшовши від тимчасових відстрочок до тривалих, а невдовзі його остаточно звільнили від вояцької служби після вже й не знати скількох візитів поблажливих лікарів.

За найвищу втіху свого життя він уважав споглядання, а по змозі — обмацування гарненьких литок. Саме ця втіха ставила його вище від дружини, бо та до решти офірувала своє серце торгівлі. Коли вдача однакова, все-таки складається враження, що в чоловіка завжди трохи більше неспокою, ніж у жінки, навіть якщо він геть обмежений і нудний. Пута певною мірою скидався на актора-початківця: чимало людей, причетних до мистецтв, теж полюбляють гарненькі литки. Пані Пута була дуже щаслива, що не має дітей. Вона так часто втішалася своєю безплідністю, що її чоловік зрештою сповістив про це господиню борделю. «Однак на фронт мають іти чиїсь діти — це ж обов'язок!» — відповіла господиня. Й справді, війна на всіх накладала обов'язок.

Міністр, якого Пута возив автомобілем, теж не мав дітей, міністри ніколи не мають дітей.

Разом зі мною 1913 р. в крамниці, виконуючи всілякі дрібні доручення, працював іще один допоміжний робітник — Жан Вуарез: вечорами він підробляв статистом у невеликих театриках, а пополудні розносив замовникам товар Пути. Жан удовольнявся такою ж мізерною платнею, як і я, але дещо ощадив на метро. Розносячи клієнтам усякий дріб'язок, він пішки впорувавсь не менш швидко, ніж їдучи на метро, і клав собі до кишені вартість проїзду. Це й було його додатковою платнею. Правда, в нього смерділи ноги, і то дуже, але він знав про це. Часом просив мене повідомляти, коли в крамниці нема клієнтів, щоб він міг спокійно позалицятись до пані Пути. Після інкасації виручки Жана миттю проганяли до мене в затильні комірчини.