Розділ «ПОЕЗІЇ»

скляні дерева на моїй путі.

Про власні сльози слів моїх не стане,

вони із мрій, змарнованих літами,

я їх розтринькав і забув по тім.

Забув, бо небо руки простягає

до юрмища речей у штовханині?

Я час у парку необачно згаяв,

уздріти його розквіт не встигаю,

відходить він, та із дівчат крізь гамір

побляклі співи вечорами линуть

в мелодії по вінця, через край,

їм справжніми робитися пора, —

хай, у ставках одбившись, ввиш сягають.

Про все я мушу тільки пам’ятати,

що у фонтанах і в мені було, —

тоді тягар падінь я маю здатність

відчути, в нім води холодне скло.

І віти, вниз опущені, я знаю,

і голоси, що полум’ям палають,

і ті ставки при берегах-окрайцях,