Розділ «ПОЕЗІЇ»

постійно пересунутих, як речі,

і від лісів, обвуглених надвечір,

течуть на захід небеса невпинно

і гнуться, й ніби шлють похмуро кпини,

бо світ не той, яким він бути мав…

Чи я забув, що зірку й зірку тьма

при зустрічі в собі зведе на камінь?

І світ зі світом лиш слізьми трима

єднання й розуміння? — Й нас зірками

вгорі в чужому небі хтось шукає,

можливо, й хвалять словом нелукавим

поети їхні. Чи молитись дехто

нам вгору буде. Може, ми об’єктом

є для прокльонів, що не дістаються

сусідам Бога, то для нього ллються

самотні сльози тих далеких в муці,

втрачаючи і вірячи у того,

чий образ неясний у сяйві многих

лампад шукальних, їх снага хистка

по наших лицях мимохідь блука.