Розділ «Зрада ZRADA made in Ukraine»

- Сірий дім біля Арсенальної? Гаразд, беремо машину.

По дорозі Женик Мурчик щось намагається розповісти Ларисі, але слова не тримаються купи, і Лариса каже хлопцеві:

- Ти поки що помовч. Я почекаю на тебе.

А коли вони висадилися навпроти сірого будинку, Лариса сказала:

- Тримай свій останній доказ. - Лариса простягла йому специфікацію телефонних розмов, - якщо треба буде ще один примірник для кримінальної справи, ми з Дмитром отримаємо дублікат. А я сиджу в ресторані в будинку Іпсі ланті і чекаю на тебе. Якщо тебе нема о сьомій, я викликаю міліцію до тебе додому.

- Навіщо такий дорогий ресторан, пані Ларисо?

- Пам’ять Вероніки не може бути виміряна в грошах. Ми ще раз пом’янемо її.

- Гаразд. Зараз шоста. Давайте о пів на восьму?

- Ні. Згідно з психологічними дослідженнями, опти мальний час на домашні з’ясування стосунків - тридцять сорок хвилин. Я тобі і так даю забагато часу. …О вісімнадцятій сорок Женик перебігав вулицю Січне вого повстання, хоча треба було скористатися підземним переходом. Його зупинила дівчина - дорожній міліціонер і довго цікавилась його документами і тим, чому це аспірант кафедри філософії не знає правил дорожнього руху. Але на сьому до Лариси він встиг. Офіціант стягнув з нього кожуха, звелів здати до гардеробу і привів до Лариси, яка сиділа з келихом червоного вина. Женик дістав із внутрішньої кишені п’ять новеньких стогривневих пaпірців:

- Це треба буде повернути Дмитрові Стебельку. Однієї сотні не вистачає, але…

- А я думала, ти зібрався заплатити за нашу вечерю…

- То була ваша ідея йти до цього закладу. В мене немає грошей на це. Я й Вероніку не зміг би сюди запросити…

Ввечері шостого березня Дмитро Стебелько знову заїхав до свого помешкання на Воскресенці. Взяти деякі речі, перевірити, чи все на місці. Він побачив, що, поки його тут не було, хтось намагався зайти до його хати, і укотре похва лив себе за те, що поміняв ключа. А також іще раз подумав, що гроші взяла не Вікторія. Але хто? Вони з Веронікою забрали тоді два комплекти ключів. Вероніка могла просто загубити того ключа… Але годі про це. Тепер сюди ніхто не увійде, хіба що ламатиме двері… Дмитро зібрав валізу потрібних йому речей, узяв щось із інструментів, потрібних для завершення ремонту в кімнаті діда Раєвського. І, вже одягнений, перш ніж іти, вперше після повернення з Полісся зазирнув до їхньої з Веронікою спальні. Велике ліжко було зім’яте. На ньому хтось вовтузився, можливо, якась без соромна пара тут кохалася. То була не Вікторія. Вона б такого не робила. То були ті, в кого старий ключ від цієї хати.

Задзвонив телефон.

- Добре, що я вас застала! Дмитре Миколайовичу! Чи можу я зустрітися з вами? - жінка на тому кінці дроту мало не плаче, - я не заберу у вас багато часу! Я вас благаю!

- Хто ви?

- Не має значення! Я приїду туди, куди ви скажете.

- Я зараз їду до доньки. Ми можемо зустрітися хвилин за двадцять по дорозі від мосту Патона до центру!

- Ви на машині?

- Так.