Розділ «Зрада ZRADA made in Ukraine»

- А лице ви запам’ятали? - закричав Женик. - Ви б її впізнали, якби побачили фотокартку?

- Впізнала б! Вона довго стояла, перш ніж зайти, диви лась на мене, чи я сплю, а потім подумала, то не людина спить, а колода з лісу. І пішла до дев’ятої палати. По фото графії впізнаю, а так не розкажу! Вона без особливих прикмет!

Женика почало трусити. Світле волосся, трошки при падає на одну ногу. Зовсім трошки. Але є, якшо дивитись, як іде по коридору. Без особливих прикмет. Таких багато.

Як, до речі, новеньких стогривневих купюр!

- Зосю, люба, я вам покажу цю картку! Це важливо мені, а не державі! Скажіть, а ви не впізнали Вероніку Раєвську?

- Ту жінку, що померла? Вероніка, але прізвище в неї було інше… А чому ви кажете, що вона Раєвська?

- То дочка Івана Раєвського, в якого ви працювали двадцять років тому!

- Я її не бачила тоді! Я прийшла на її місце, коли вона пішла з дому. Мені ґенерал розповідав! Я спала в кімнаті, де на стіні висіла дошка «Причал номер сім!»

- Так, то її кімната. Вона мені багато розповідала про неї!

- Я доглядала її матір. Вона померла десь через рік, як я прийшла до ґенерала. А дочка так і не прийшла до матері.

Ви питаєте про дочку Івана Раєвського з Подолу чи про жінку, що померла у лікарні, де я робила раніше?

- Це одна й та сама жінка! Вероніка Раєвська! Стебелько - її прізвище у шлюбі. Але вона пішла від свого чоловіка. - І то вона померла тоді? Яке лихо! Боже мій, яке лихо!

- Вчора по ній було сорок днів!

- Якби ж я знала, я б передала їй те, що говорила її мати, коли помирала! Стільки років ношу це в собі, боюсь померти! А тепер і вона померла!.. А потім ґенерал одружився з іншою жінкою, молодою! І через неї я пішла з того дому.

- Зосю, що ж сказала мати Вероніки вам тоді?

- Це я можу передати тільки самій дочці. Більше нікому. Єство Женика не вміщає всього того, що звалилося на нього протягом минулої ночі та нинішнього дня. Але він від чуває: треба триматися. Гаразд, те, що мати Вероніки колись сказала бабі Зосі, може бути абсолютно незначущим. Просто сама ситуація передачі інформації могла здаватися дуже значущою. Але жінка без особливих прикмет, яка ховала шприц, виходячи з палати… І трохи припадала на одну ногу…

- Зосю, люба, - схвильовано говорить Женик, - я зможу ще раз вас знайти?

- Якщо я буду тут, то зможете, а якщо вона… - баба Зося великим пальцем показала нагору - помре або вижене мене, то тоді й не знаю, де я буду.

- Ніхто нікого не вижене, - Захар Іванович чує закін чення розмови, вони вже вийшли в коридор.

- Батьку, - раптом скрикує Женик, - у вас часом немає давніх фотокарток моєї матері? Може, щось збереглося.