Розділ «Костянтин Москалець Нічні пастухи буття»

мов сірий дим над volle lacrimarum[1].

…А вже коли займалося на світ

і очі відмовлялися від зору,

сонет згадався — суто Партеніт,

стрункий так само, вічний і прозорий.

Олесеві Ільченку

Гербату п'ю. Надворі ніч густа.

Далеко гори, і вуста, і доня.

Сніг випав, сніг тихесенько розтав

у Богових натруджених долонях.

А вірш Сашків із голови не йде,

і, затуляючи його, мов свіжу рану,

усміхнено повторюю оте:

«Як хороше летіти так до храму…»

             Кручуся, як мертва сорока

з фіалкою в дзьобі. Її підвісили

за лапки, перед входом, вершники.

             «Костику» — і мертва пташка,

яка крутиться на вітрі з чотирма

сходинками, відбиваючись у ошатній