Розділ «Костянтин Москалець Нічні пастухи буття»

стрункого й палючого,

і прохолодного,

             як собор, де химери, цокаючи кам'яними

кігтями, перебігають вогкою підлогою,

нічого не забуваючи, нічого не пам'ятаючи,

вистромивши жала, заплющивши сині очі.

Амінь.

Вікторові Морозову

Минаючи мов сон або старе кіно,

ідуть легкі дощі всесвітньої печалі.

Кружляє чорний диск і пахне свіжим чаєм,

і світиться у ніч одним-одне вікно.

Це шурхотіння слів і втомлених речей,

ці жести, що ростуть і тануть неквапливо,

утворюють на мить дорогоцінне шкливо,

в той час, коли усе, без сумніву, тече.

І, може, саме так збувається «т е п е р», —

у снах або дощах, поезіях чи кінах,

у мандрах по чужих та рідних українах,

у всьому, що собі народжує  т е б е.