Розділ «Зі збірки «Вохра» (1925)»

в моїй душі раптово, немов приємне свято;

ходжу я між кущами із пахощами м’яти,

і небеса сліпучі, і дні такі жадані.

О, як густа мімоза сп’яняла знов і знов!

На групки розділились ми поміж гамаками,

дивилися на грона, утворені зірками,

і мріяли про танґо, й казали про любов.

Між нами, молодими, були вродливі дуже,

а сьєра вигинала свої горби верблюжі,

І, взявшись попід руки, стежиною поволі

вертались ми зі співом, ішли єдиним рядом,

спадав на землю вечір. Весна буяла радо.

І місячне над нами зійшло цікаве коло.

Дорога до мурів

Немає ні стеблинки у пересохлій глині.

З одного боку — гори, високе каменяччя;

навпроти — мур камінний, окиснений, гарячий.

Жовта земля. А небо — зелене, а не синє.

Кущі. Зламані пальми, обпалені та чорні.

Пісок. Немає птаства. Все — тишею сповите.