Розділ «Зі збірки «Вохра» (1925)»

бо ти цього не скажеш; але, матусю мила,

скажи, чи сяяв місяць, коли мене носила,

над темрявою саду тоді безперестану?

Коли в твоєму лоні латинському, палкому

дрімаючи, я чула хрип моря зі світлиці,

чи бачила ти простір, в якім пірнали птиці

у темряві й світились у сяйві золотому?

Адже я душу маю мрійливу, подорожню,

вона летить у хмару безумну і тривожну,

коли щербатий місяць здіймається у небо.

Приємно, коли море курильниці розкриє

й воркоче під моряцькі пісні про свої мрії,

а велетенські птиці блукають без потреби. 

Ти, що не будеш ніколи

В суботу поцілунок зміг ти дати,

примхливий чоловік, сміливий, ніжний;

солодким був цілунок дивовижний,

а моє серце — вовченя крилате.

Не вірю я, що то була посвята,

ба навіть розумію, що трутизна,