Розділ «Зі збірки «Остаточно» (1919)»

одвічна ніжність дасть безвір’ю згоду.

Бог вибачить тобі велику шкоду…

Меланхолія

Тебе люблю я, смерте, люблю й життя, одначе…

Коли в труну я ляжу й навіки стану спляча,

зроби, щоби в раз останній

осяяв мої зіниці промінь весняний.

Залиш якусь миттєвість під теплотою неба,

в льоду здригання сонця мені відчути треба…

Було світило добрим на раннім виднокраї,

коли мені казало: вітаю.

Спочинок не полошить, він — добрий, не тривожний,

та сперш хай поцілує ласкавий подорожній,

що завжди на світанку,

веселий, мов дитина, з’являвся перед ґанком.

Я — ця квітка

Твоє життя — це річка, яка струмить бурхливо;

на березі, невидна, зростаю я щасливо.

Я — квітка, що згубилась десь поміж комишами;

хоча її ти живиш, але не помічаєш.