Розділ «Зі збірки «Остаточно» (1919)»

в апатію… вже й дихаю важенно.

Довкола — тіні, їх — сила-силенна,

а я — сліпа й закинута в минуле.

Я — мовби простір, ніби порожнина,

від тіла залишилась тінь єдина,

і можу вгору, наче дим, злетіти:

етеру чую подув… дивну тишу…

Ти на землі мене тримай міцніше,

бо в небеса підняти мусить вітер.

Похмурий чоловік

Погляньте на чоловіка, як він іде гордовито.

Виказують його руки шляхетну вельми породу.

На рот його не дивіться, бо буде з вогнем пригода,

на очі — теж, бо він може до смерті захолодити.

Коли рівнинами йде він, тремтять і русла, і віти,

а тіні лісів ясними стають йому на догоду;

коли веде стрілянину, лякаючи цим природу,

ховаються дикі звірі, жахнувшись його візиту.

Жінок багатьох він любить, не знає своєї долі.

Якоїсь весни загибель наздожене його в полі,