Розділ «Зі збірки «Остаточно» (1919)»

О, тиша, тиша, тиша… у вечорі безкраїм

моя кров не струмує, моя кров не палає.

О, тиша, тиша, тиша… довкруж мойого ліжка

твої уста кохані мене гукають нишком.

О, тиша, тиша, тиша, твої глухі цілунки

в моїй душі згубились, хмільним не ставши трунком.

О, тиша, тиша, тиша, яка невідворотно

кладе свою зажуру в твою сльозу гіркотну.

О, тиша, тиша, тиша, коли замовкли птиці.

Вже засинають квіти, вщухає хитавиця.

О, тиша, тиша, тиша, одна ще впала зірка

без рейваху на землю, і солодко, і гірко.

О, тиша, тиша, тиша, ніч сунеться незряча,

під ковдру заповзає, шепоче, стогне й плаче.

О, тиша, тиша, тиша… Ця Тиша, моя згуба,

стуляє мої очі та гасить мої губи.

Ай!

В руках твоїх я — чаша красовита;

захочеш, то дзвенітиме чудесно,

в собі вона збере й очистить весни,