Розділ «Зі збірки «Остаточно» (1919)»

Тиша

Колись я буду мертва, неначе сніг, збілію,

солодкою зроблюся, мов надвечірні мрії.

Колись я буду мертва, холодна, ніби камінь,

як забуття, спокійна, немовби плющ, печальна.

Колись мене огорне вечірній сон жаданий,

дорога закінчиться, як мертвою я стану.

Засну я сном довжезним, коли піду зі світу,

так, що й твоїм цілункам мене не оживити.

Колись одна я буду, наче гора самотня

між озером безлюдним і хвилями безодні.

Настане синій вечір, де ніжностей доволі,

де птаство, що замовкло, і конюшина в полі.

Тоді весна-троянда, наче вуста дитини,

заглибиться крізь брами, і аромат прилине.

Тоді весна-троянда вкладе мені на щоки —

оця весна-троянда! — дві ружі, але жовті…

Сама ж весна солодка в своїх м’яких долонях

нестиме інші ружі, що білі та червоні.

Весна, що надавала моїй любові сили,