Розділ «КВЕНТА СИЛЬМАРИЛІОН. Історія Сильмарилів»

Тоді Турін випростався і, сягнисто ступаючи, став супроти нього, і краї Ґуртанґа сяяли, мовби полум’я; та Ґлаурунґ витримав його удар і, широко розплющивши зміїні очі, придивлявся до Туріна. Безстрашно глянув у ті недремні вирла Турін, занісши меча, й у ту хвилину на нього подіяли драконові чари, й він завмер непорушно. Тривалий час він стояв отак, мовби камінна статуя; і перед Дверима Нарґотронда їх, застиглих, було тільки двоє. Та Ґлаурунґ заговорив удруге, висміюючи Туріна, і сказав:

— Лихі були шляхи твої, сину Гуріна. Невдячний годованцю, розбійнику, вбивце друга, викрадачу кохання, загарбнику Нарґотронда, зухвалий полководцю, зраднику роду. Твої мати і сестра живуть у Дор-ломіні рабським життям, бідують і злидарюють. Ти зодягнутий, неначе вельможа, а вони ходять у лахмітті; вони тужать за тобою — тобі ж до того байдуже. Ото втішиться твій батько, дізнавшись, якого має сина; а він таки дізнається.

І Турін, під владою Ґлаурунґових чарів, почув ці слова, і побачив себе у кривому дзеркалі злоби, і зненавидів те, що побачив.

А доки очі Ґлаурунґа тримали його знерухомленим у душевних муках, орки погнали геть з’юрмлених бранців, і вони пройшли зовсім близько від Туріна, і перетнули міст. І була поміж ними Фіндуілас, і, проходячи, вона кликала Туріна; та Ґлаурунґ відпустив його допіру тоді, як її крики та голосіння бранців стихли на шляху до Півночі, й у вухах воїна все ще лунав почутий голос, якого відтоді годі було позбутися.

Відтак Ґлаурунґ раптом відвів погляд і взявся чекати; і Турін поволі заворушився, ніби прокидаючись од страхітливого сну. Отямившись, він із гучним кличем кинувся на дракона. Проте Ґлаурунґ засміявся, кажучи:

— Якщо хочеш загинути, я радо порішу тебе. Та мало користі з того буде для Морвен і Ніенор. Ти не зважив на волання ельфійки. Невже відкинеш і голос крові?

Одначе Турін, замахнувшись мечем, ударив дракона межи очі, тож Ґлаурунґ, квапливо звившись кільцем, вивищився над ним і проказав:

— Ні! Ти принаймні відважний. Відважніший за всіх, кого я стрічав. І брехатимуть ті, хто скаже, ніби ми не шануємо звитяги супротивників. Знай же! Я дарую тобі свободу. Розшукай родину, коли зумієш. Забирайся! Бо якщо знехтуєш моїм даром, то ельфи чи люди, котрі, можливо, виживуть і складатимуть легенди про ці часи, згадуватимуть тебе зі зневагою.

І Турін, іще не звільнившись остаточно від драконового дурману, повірив словам Ґлаурунґа, як повірив би словам недруга, котрому знайоме почуття жалю, і повернувся, і квапливо перейшов через міст. А Ґлаурунґ люто просичав йому в спину:

— Тепер поспіши в Дор-ломін, сину Гуріна! Інакше орки знову випередять тебе. Якщо загаєшся, рятуючи Фіндуілас, то ніколи не побачиш Морвен та Ніенор; і вони проклянуть тебе.

Турін рушив північною дорогою, і Ґлаурунґ засміявся ще раз, адже виконав доручення Повелителя. Потому вирішив себе потішити і могутнім вогняним ударом випалив усе довкола. Тоді зібрав заклопотаних грабунком орків і прогнав їх геть, не дозволивши взяти здобичі — навіть найменшої цінної дрібнички. Затим зруйнував міст і скинув його в піняву Нароґу; й, убезпечившись, зібрав усі запаси та багатства Фелаґунда, згромадив їх на купу в найглибшій залі й улігся зверху, щоби трохи перепочити.

А Турін швидкою ходою торував шлях до Півночі, крізь безлюдні тепер землі поміж Нароґом і Тейґліном, і Люта Зима йшла йому назустріч; бо тогоріч сніг випав іще під кінець осені, а весна була запізніла та холодна. Постійно йому здавалося, ніби він чує крики Фіндуілас, чує, як вона гукає його на ім’я між лісів та пагорбів, і мука його була нестерпна. Проте брехня Ґлаурунґа роз’ятрила Турінові серце, і перед очима йому невідступно стояло видиво, як орки палять оселю Гуріна та катують Морвен і Ніенор, отож, він простував своїм шляхом, нікуди не звертаючи.

Виснажений поспіхом і довгою дорогою (він-бо пройшов без перепочинку понад сорок ліг), Турін нарешті дістався до плеса Івріну, де колись ізцілився, щойно з першими заморозками. Але тепер там була тільки мерзла багнюка, не придатна для пиття.

Тож, насилу долаючи густі сніги, що їх нанесло з Півночі, він дійшов до перевалів, які вели в Дор-ломін, і таки повернувся у край свого дитинства. Спорожнілим і відкритим усім вітрам застав рідний край Турін; Морвен же зникла. Оселя її стояла порожня, холодна та потрощена; не було в ній ані душі. Тому син Гуріна й пішов звідтіль і дістався до дому східнянина Бродди, того самого, котрий силоміць узяв за дружину Аерін, Гурінову родичку; там од старого слуги він довідався, що Морвен уже давно немає тут, бо вона разом із Ніенор утекла кудись із Дор-ломіну, а куди — знала тільки одна Аерін.

Тоді Турін підійшов до Броддиного столу, схопив східнянина, витяг меча і наказав розповісти, куди пішла Морвен; і Аерін повідомила, що та подалась у Доріат шукати сина.

— Володарка пішла, бо землі було звільнено від зла, — сказала вона, — і зробив це Чорний Меч із півдня, котрий, мовлять, уже загинув.

По цих словах у Туріна ніби полуда з очей спала, перестали діяти рештки Ґлаурунґових чарів; мука та гнів через облудну брехню і ненависть до гнобителів Морвен викликали в нього напад чорної люті, й Турін убив Бродду та його гостей-східнян просто в залі. А далі, переслідуваний, помчав у зиму; кілька людей із народу Гадора, котрі знали дороги в нетрях, допомогли йому, і разом вони пробралися крізь снігопад і дісталися розбійницького прихистку в південних горах Дор-ломіну. Там Турін знову попрощався з краєм дитинства і повернувся в долину Сіріону. Важко було йому на серці, бо він тільки-но накликав іще більше горе на залишки свого народу в Дор-ломіні, й люди зраділи з його відходу. Лишень одне тішило Туріна: відвага Чорного Меча відкрила Морвен шлях у Доріат. І подумки він сказав: «Отож, ті вчинки не для всіх обернулися на лихе. Що кращого міг я зробити для свого роду, навіть якби прийшов раніше? Якщо знищать Пояс Меліан, то помре остання надія. Ні, добре, що склалося саме так; я кидаю тінь на всіх, кого зустрічаю. Нехай Меліан охороняє їх! Я ж зоставлю їх у мирі та світлі бодай на деякий час».

І от, спустившись із Еред-Ветріну, Турін марно шукав Фіндуілас, блукаючи в лісах попід горами, несамовитий і обережний, мов звір; він обстежив усі дороги, що вели на північ до Сіріонового Проходу. Та спізнився; всі сліди затерлись або їх позамітало. І от, ідучи на південь уздовж Тейґліну, Турін натрапив на людей із Бретілу, котрих оточили орки; й урятував їх, бо орки злякалися Ґуртанґа. Порятовані вмовляли його оселитися з ними, і син Гуріна назвався Лісовим Дикуном, а ще сказав, що має виконати одне доручення — знайти Фіндуілас, доньку Ородрета з Нарґотронда. Тоді Дорлас, очільник лісовиків, оповів скорботні новини про її загибель. Адже люди з Бретілу біля Переправ через Тейґлін чатували на орківське військо, яке вело бранців із Нарґотронда, сподіваючись урятувати полонених; але орки, не завагавшись, жорстоко повбивали бранців, а Фіндуілас пришпилили списом до дерева. Так вона й померла, сказавши наостанок: «Перекажіть Мормеґілові, що Фіндуілас тут». Тому бретілці поховали її в кургані поблизу того місця, назвавши його Гауз-ен-Еллет, Курган Ельфійської Діви.

Турін наказав відвести його туди, і там його оповила скорботна темрява, подібна до смерті. Тоді Дорлас — за чорним мечем, слава про який долетіла навіть у глушину Бретілу, і за тим, що воїн шукав доньку Короля, зрозумів, що цей дикун — ніхто інший, як Мормеґіл із Нарґотронда, який, за чутками, був сином Гуріна з Дор-ломіну. Тому лісовики підняли його і понесли до свого дому. Оселі їхні, обнесені частоколом, були на узвишші серед лісу: Ефель-Брандір на Амон-Обелі; бо на ту пору війна зменшила чисельність Народу Галет, а Брандір, син Гандіра, який правував цим народом, був людиною лагідної вдачі й кульгавим із дитинства. Він вірив, що від влади Півночі їх урятує радше втаємниченість, аніж воєнні подвиги. Тому вісті, що їх приніс Дорлас, налякали його, а коли він угледів обличчя Туріна, який лежав на ношах, то недобре передчуття хмарою лягло йому на серце. Та все ж, зворушений Туріновим горем, він узяв його до свого дому і виходжував, докладаючи все своє вміння цілителя. І на початку весни Турін виборсався з темряви, і поздоровішав; і підвівся, і подумав, що зостанеться втаємниченим у Бретілі, й залишить тінь позад себе, і забуде про минуле. Він прибрав собі нове ім’я — Турамбар, що мовою Високих ельфів означало Владар Судьби; і попросив лісовиків забути, що він чужинець чи що коли-небудь мав інакше ймення. А втім, Турін не повністю облишив воєнну справу, бо не міг стерпіти, щоб орки підходили до Переправ через Тейґлін або наближалися до Гауз-ен-Еллету; те місце стало для них символом жаху, і вони уникали його. Та син Гуріна відклав свого чорного меча, взявши натомість лука і списа.

І от нарешті в Доріат дійшли нові звістки про Нарґотронд; бо декотрі мешканці, врятувавшись під час побоїща та захоплення твердині, переживши Люту Зиму в нетрях, урешті-решт прийшли шукати притулку в Тінґола, і прикордонники привели їх до Короля. І з-поміж прибулих одні казали, ніби вся ворожа міць вирушила на північ, а другі — ніби Ґлаурунґ досі живе в палацах Фелаґунда; одні казали, ніби Мормеґіл загинув, а другі — ніби чари дракона перетворили його на камінь і він досі там. Але всі визнавали те, що в Нарґотронді було відомо і до знищення: Чорний Меч — то ніхто інший, як Турін, син Гуріна з Дор-ломіну.