Тоді Морвен мовби збожеволіла від горя і, знехтувавши порадою Меліан, сама-самісінька поїхала в нетрі шукати сина чи бодай правдивих новин про нього. Проте Тінґол вислав їй навздогін Маблунґа з багатьма відважними прикордонниками, щоби ті знайшли її та провадили далі, а заразом дізналися, що зможуть, про Нарґотронд; Ніенор же було наказано зоставатись у Менеґроті. Проте безстрашність Гурінового роду жила й у ній, а тому в лиху годину, надіючись, що Морвен поверне назад, аби не наражати на небезпеку власну доньку, дівчина вдягнулася на манір Тінґолових воїнів і рушила в ту злощасну мандрівку.
Воїни Короля зустрілися з Морвен на берегах Сіріону, і Маблунґ умовляв її повернутися до Менеґрота; проте вона була наче причинна і не дозволила себе переконати. Отоді й виявили присутність Ніенор, яка, незважаючи на наказ Морвен, відмовилась іти назад; і Маблунґ хоч-не-хоч привів їх до прихованих поромів на Сутінкових Озерах, і вони переправилися через Сіріон. По трьох днях мандрів подорожні дісталися до Амон-Етіру, Пагорба Дозорців, що його давним-давно, за наказом Фелаґунда, з великою натугою насипали на відстані ліги перед дверима Нарґотронда. Там Маблунґ залишив Морвен і її доньку в оточенні вершників, заборонивши їм рухатися далі. А сам, не спостерігши з висоти пагорба жодного знаку присутності ворогів, якомога тихіше спустився з розвідниками до Нароґу.
Ґлаурунґ, одначе, знав про всі їхні дії, тож, розпалений гнівом, виступив уперед і ліг у ріку; і здійнялися густа пара та мерзенний сморід, і осліпили вони Маблунґів загін, і він заблукав. Тоді Ґлаурунґ перебрався через Нароґ і рушив на схід.
Помітивши наступ дракона, сторожа на Амон-Етірі постановила відвести Морвен і Ніенор якнайдалі та щодуху мчати на схід; але вітер нагнав на них сліпотливого туману, й, ошалілі від ядучого драконового запаху, коні стали некерованими, понісши вершників урізнобіч, так що декотрі з них розбились об дерева, інші ж загубились удалині. Отак жінки пропали, й у Доріаті ніколи не дізналися правдивих вістей про долю Морвен. А Ніенор, яка, впавши зі свого скакуна, лишилася неушкодженою, повернулася на Амон-Етір, аби там дожидатися Маблунґа, і виступила з пари на сонячне світло; і, поглянувши на захід, зазирнула прямісінько у вирла Ґлаурунґа, чия голова лежала на вершечку пагорба.
Силою духа дівчина опиралася драконові якийсь час, але він застосував усю свою міць, і, довідавшись, хто вона, примусив її невідривно дивитись у його очі, й закляв її непроглядною тьмою та безпам’ятством: аби Ніенор забула про все, що з нею відбувалося, забула далебі власне ймення та назви всіх речей; і багато днів не могла ні чути, ні бачити, ні рухатися самовільно. Тоді Ґлаурунґ покинув її одиноко стояти на Амон-Етірі й повернувся до Нарґотронда.
І от Маблунґ, який після відходу Ґлаурунґа, наражаючись на небезпеку, дослідив чертоги Фелаґунда, втік звідти при наближенні дракона, повернувшись на Амон-Етір. Сонце скотилося за обрій, запала ніч; Маблунґ видерся на пагорб і застав там Ніенор, яка стояла самотою під зорями, наче камінна скульптура. Вона не могла промовити ані почути й слова, проте, якщо вести її за руку, йшла слідом. Отож, украй засмутившись, ельф повів її геть, хоч і вважав, що без допомоги у скрутну хвилину обом їм судилося загинути в нетрях.
Але невдовзі їх зустріло троє Маблунґових соратників, і разом вони поволі просувались у північно-східному напрямку до рубежів Доріату по той бік Сіріону, де поблизу місця впадіння Есґалдуіну був міст, який пильно охороняли. З наближенням до Доріату сили Ніенор потроху відновлювалися; та вона все ще нічого не чула і не говорила, тільки сліпо йшла за проводирем. Але тільки-но подорожні дісталися узграниччя, широко відкриті очі дівчини заплющились і вона, здавалося, заснула; тож ельфи поклали її, а самі зупинилися перепочити й утратили пильність, бо дуже стомилися. Там на них і наскочили орки, котрі на ту пору блукали так близько до рубежів Доріату, як тільки дозволяла їм сміливість. Отоді до Ніенор повернулися слух і зір, крики орків пробудили її, вона зірвалася на ноги й утекла раніше, ніж вони змогли підійти до неї.
Орки кинулися переслідувати дівчину, а ельфи помчали слідом, і наздогнали їх, і перебили до того, як вони спромоглися завдати їй шкоди; Ніенор урятувалася. Безумний страх гнав її, наче бистроногого оленя, в північному напрямку, й одежа її роздерлася під час шаленого бігу, і гола-голісінька дівчина зникла з очей своїх охоронців, і, хоч скільки вони шукали, їм не вдалося віднайти ні її саму, ні жодного її сліду. Тож, урешті, Маблунґ у відчаї повернувся до Менеґрота і розповів усе, про що знав. Тінґол і Меліан засмутились; а Маблунґ рушив у нетрі й довго шукав бодай якихось вістей про Морвен і Ніенор, але все було марно.
Ніенор бігла лісами, аж доки зморилась, а тоді впала, і заснула, і прокинулась; і сонячний ранок сповнив її радістю, бо світло було для неї чимось новим, як і решта видимих речей, новим і чудернацьким, адже вона не знала жодних назв. Донька Гуріна не пам’ятала нічого, крім темряви, що слалася позад неї, а ще — тіні страху; тому просувалась обережно, мов зацькований звір, і дуже зголодніла, бо не мала їжі й не знала, як її добути. Потому дісталася нарешті до Переправ через Тейґлін і перебралася на інший берег, шукаючи захисту між величних дерев Бретілу, позаяк дівчині почало ввижатися, ніби темрява, од якої вона втекла, знов огортає її.
Але то з півдня насувалася страхітлива гроза, й, вжахнувшись, Ніенор упала ниць на курган Гауз-ен-Еллет, аби не чути звуків грому; дощ періщив щосили і промочив її наскрізь, і вона лежала, наче дике звірятко, яке от-от помре. Такою і застав її Турамбар, надходячи від Переправ через Тейґлін, де він шукав орків, які вешталися поблизу; і, побачивши у спалаху блискавки тіло, як здалося йому, мертвої діви на кургані Фіндуілас, він був уражений до глибини душі. Та лісовики підняли її, Турамбар накинув на неї свого плаща, і вони занесли дівчину до найближчого мисливського будиночка, зігріли її й нагодували. Щойно глянувши на Турамбара, вона втішилася, наче знайшла-таки те, що довго шукала в темряві, й не хотіла з ним розлучатись. Але коли він запитав про її імення та про те, з якого вона роду і що лихого з нею трапилося, дівчина розхвилювалася, наче дитина, котра відчуває, що в неї щось запитують, але не може зрозуміти, що саме; і заплакала. Тому Турамбар сказав:
— Не турбуйся. Історія твоя зачекає. Та я дам тобі ймення і назву тебе Нініель, Дівою Сліз.
Щойно він вимовив те ім’я, дівчина звела погляд, похитала головою і сказала:
— Нініель.
То було перше слово, яке вона вимовила, вирвавшись із темряви, і то було ім’я, яким лісовики називали її відтоді й довіку.
Наступного дня бретілці понесли її до Ефель-Брандіра; та коли вони дісталися до Дімросту, Дощових Східців, де бурхливий потік Келеброс збігав до Тейґліну, Нініель охопила нестримна дрож, і звідтоді те місце почали називати Нен-Ґіріт — Трепетна Вода. До того як її принесли у пристановище лісовиків на Амон-Обелі, дівчина вже марила у пропасниці; й довго пролежала в полоні хвороби, й жінки Бретілу доглядали її, а потому, наче малу дитину, вчили її розмовляти. Завдяки вмінню Брандіра Нініель іще до настання осені зцілилась і почала говорити; але про те, що було до зустрічі з Турамбаром при кургані Гауз-ен-Еллет, не пригадала нічого. Брандір покохав дівчину, та її серце цілком належало Турамбарові.
У ту пору орки не тривожили лісовиків, і Турамбар не виходив на війну, й у Бретілі панував спокій. Отож, серце його потяглося до Нініель, він запропонував їй вийти за нього заміж, але того разу вона попросила зачекати, попри те, що дуже його любила. Адже Брандір, передчуваючи невідоме лихо, прагнув стримати дівчину від цього кроку задля її власного добра, а не задля себе чи через суперництво з Турамбаром; отож, він відкрив Нініель, що Турамбар — то ніхто інший, як Турін, син Гуріна, і, хоча дівчині те ім’я не було відоме, дух її оповила тінь.
Але коли минуло три роки від часу сплюндрування Нарґотронда, Турамбар знову запропонував Нініель одружитись і присягнув, що тепер він або пошлюбить її, або піде воювати в нетрі. І дівчина з радістю погодилась, а в середині літа вони одружилися, й лісовики Бретілу влаштували бучне святкування. Проте ще до кінця року Ґлаурунґ наслав на Бретіл своїх орків; а Турамбар сидів бездіяльно вдома, бо пообіцяв Нініель, що виступить на битву лише тоді, коли хтось атакуватиме їхні домівки. Утім, становище лісовиків погіршилось, і Дорлас дорікнув Турамбарові, що той не допомагає людям, котрі прийняли його як рідного. Тоді Турамбар підвівся, і витяг знову свого чорного меча, й зібрав чисельний загін людей із Бретілу, і вони завдали оркам нищівної поразки. Та до Ґлаурунґа дійшли вісті, що Чорний Меч — у Бретілі, й він обмірковував почуте, замислюючи нове зло.
Тогоріч навесні Нініель зачала, і почала марніти, і посмутніла; в той самий час до Ефель-Брандіра надійшли перші чутки про те, що Ґлаурунґ виступив із Нарґотронда. Тоді Турамбар вирядив кількох сміливців у далеку розвідку, адже тепер він керував усім на власний розсуд, а на Брандіра мало хто зважав. З наближенням літа Ґлаурунґ підібрався до кордонів Бретілу і заліг поблизу західних берегів Тейґліну; лісовиків охопив неймовірний страх, бо тепер було цілком зрозуміло, що Великий Черв не лише перейде цим краєм, повертаючись до Анґбанда, як вони сподівались, а нападе на них і спустошить їхню землю. Тому бретілці звернулися по раду до Турамбара, й він сказав, що марно виступати проти Ґлаурунга всією військовою міццю, адже перемогти його можна тільки завдяки хитрощам і фортуні, й сам зголосився піти шукати дракона біля кордонів краю, і наказав решті людей залишатися в Ефель-Брандірі, проте готуватися до бою. Позаяк, перемігши, Ґлаурунґ найперше прийде до домівок лісовиків і знищить їх, і переривати той напад буде годі сподіватися; якщо ж бретілці розсіються навсібіч, то багато хто зможе порятуватись, адже дракон не оселиться у Бретілі, а незабаром повернеться до Нарґотронда.
Тоді Турамбар запитав, чи є серед присутніх охочі стати його соратниками в небезпечній борні; й наперед виступив Дорлас, а решта стояла незрушно. Дорлас дорікнув за це людям і висміяв Брандіра, не здатного грати роль спадкоємця дому Галет; і володар Бретілу був привселюдно осоромлений, і в серце його закралася лють. Але Гунтор, Брандірів родич, попросив дозволу піти замість нього. Потому Турамбар попрощався з наляканою та сповненою недобрих передчуттів Нініель, і розставання їхнє було скорботним; але Турамбар із двома соратниками таки вирушив до Нен-Ґіріту.
Тоді Нініель, не можучи витримати страху та не бажаючи чекати новин про Турамбарову долю в Ефелі, рушила вслід за ним у супроводі багатьох людей. Це сповнило Брандіра ще більшим жахом, він спробував відмовити її та решту охочих піти від зайвої поквапливості, проте вони не зважали на нього. Тому він зрікся свого владарювання і любові до народу, який зневажив його, а позаяк у нього не зосталося нічого, крім кохання до Нініель, Брандір оперезався мечем і пішов за нею; та дуже відстав, бо був кульгавий.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сильмариліон» автора Толкін Джон на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „КВЕНТА СИЛЬМАРИЛІОН. Історія Сильмарилів“ на сторінці 51. Приємного читання.