Розділ «КВЕНТА СИЛЬМАРИЛІОН. Історія Сильмарилів»

Коли настав ранок, буря рушила на схід, у бік Лотлану, зійшло сонце осені, гаряче та ясне; проте орки, вважаючи, що Турін утік досить далеко звідти і що всі сліди його втечі змила негода, не продовжували пошуків, а поспіхом подалися геть, і звіддалік Ґвіндор бачив, як вони крокують, і піски Анфауґліту парували в них під ногами. Отак і сталося, що орки повернулися до Морґота з порожніми руками, залишивши позаду себе сина Гуріна, який сидів, приголомшений і прибитий, на кручах Таур-ну-Фуіну, і мучив його тягар, стократ важчий за їхні пута.

Потім Ґвіндор умовив Туріна допомогти поховати Белеґа, і той підвівся, мов сновида, і разом вони опустили Белеґа в неглибоку могилу, а поруч поклали Белтрондінґ, його великий лук, виготовлений із деревини чорного тиса. Проте жахливого меча Анґлахела Ґвіндор підібрав, кажучи, що буде краще, коли той помститься поплічникам Морґота, ніж бездіяльно лежатиме в землі. Він також узяв лембас, який дала Меліан, аби мати чим підживитися в нетрях узимку.

Так поліг Белеґ Міцнолукий, найвірніший із друзів, найуміліший із-поміж усіх, кому давали прихисток ліси Белеріанду в Прадавні Часи, поліг од руки того, кого любив найбільше; і горе закарбувалося на обличчі Туріна й ніколи вже не сходило з нього. Та в ельфа з Нарґотронда зненацька пробудилися мужність і сила, тож, покинувши Таур-ну-Фуін, він повів Туріна дуже далеко. Жодного разу впродовж їхніх спільних блукань довгими та жахливими шляхами Турін не заговорив, лише брів без бажання й мети, а рік добігав до кінця, і на північні землі насувалася зима. Проте Ґвіндор завжди був поруч із ним, оберігав і провадив його; і так вони перейшли через Сіріон у західному напрямку, діставшись незабаром до Ейтель-Івріну — джерела, від якого попід Горами Тіні брала початок ріка Нароґ. Там Ґвіндор звернувся до Туріна, кажучи:

— Пробудися, Туріне, сину Гуріна Таліона! На озері Іврін панує нескінченний сміх. Його напувають невичерпні кришталеві водограї, а від скверни оберігає сам Улмо, Володар Вод, який і сотворив оцю красу ще у стародавні часи.

Тоді Турін став навколішки, і ковтнув тієї води, а потім упав, і пролив нарешті сльози, і зцілився від шалу.

Не сходячи з місця, він склав для Белеґа пісню і назвав її Лаер Ку Белеґ, «Пісня про Величний Лук», і заспівав уголос, незважаючи на небезпеку. А Ґвіндор дав йому в руки меч Анґлахел, і Турін відчув, який він важкий, сильний } могутній; однак лезо меча почорніло та потьмяніло, а краї притупилися. Тоді Ґвіндор мовив:

— Це дивний меч, він не схожий на жоден із тих, які мені доводилося бачити в Середзем’ї. Він одностайний із тобою й оплакує Белеґа. Проте втішся, я ж-бо повертаюся до Нарґотронда в Дім Фінарфіна, і ти підеш зі мною, зцілишся й відновиш сили.

— Хто ти? — запитав Турін.

— Мандрівний ельф, раб-утікач, котрого Белеґ зустрів і розрадив, — відповів Ґвіндор. — А все-таки колись, до того, як піти на Нірнает-Арноедіад і перетворитися на раба Анґбанда, я був Ґвіндором, сином Ґуіліна, володарем Нарґотронда.

— То, може, ти бачив Гуріна, сина Ґалдора, воїна з Дор-ломіну? — запитав Турін.

— Я не бачив його, — відказав Ґвіндор. — Але в Анґбанді ходять чутки, ніби він і досі відмовляється коритися Морґотові, тож Морґот наклав прокляття на нього та на цілий рід його.

— Оцьому я вірю, — мовив Турін.

І потому вони підвелись, і, покинувши Ейтель-Іврін, рушили на південь уздовж берегів Нароґу, й ішли, допоки їх схопили ельфійські розвідники та привели як бранців до потаємної твердині. Так Турін увійшов у Нарґотронд.

Спочатку рідний народ не визнав Ґвіндора, бо пішов він юний і сильний, а повернувся схожий на старця смертних людей — таким зробили його тортури та важкий труд. Проте Фіндуілас, донька Короля Ородрета, впізнала та привітала його, адже колись, перед Нірнаетською битвою, кохала цього ельфа, і Ґвіндор, без міри закоханий у її красу, називав обраницю Фаеліврін, що означало «сяйво сонця над плесом Івріну». Завдяки Ґвіндорові в Нарґотронд допустили Туріна і шанобливо ставилися до нього. Та щойно Ґвіндор зібрався вимовити його ім’я, Турін стримав свого проводиря, мовивши:

— Я Аґарваен, син Умарта (це означало: «Заплямований Кров’ю, син Безталанного»), лісовий мисливець.

І ельфи Нарґотронда вже ні про що його не розпитували.

Згодом Турін здобув неабияку прихильність Ородрета і чи й не всі серця Нарґотронда звернулися до нього. Він, щойно тепер досягнувши розквіту зрілості, був молодим і гідним називатися сином Морвен Елезвен: темноволосий і білошкірий, із сірими очима та обличчям, прекраснішим за лице будь-кого зі смертних людей Прадавніх Часів. Його вимова та манера триматися не осоромили би стародавнього королівства Доріат, і навіть між ельфами його при першій зустрічі можна було сприйняти як одного з представників славетних нолдорських домів; тому багато хто величав його Аданезелом — Ельфолюдиною. Меч Анґлахел умілі ковалі Нарґотронда перекували заново, і чорне його лезо виблискувало на краях тьмавим вогнем; і Турін назвав меча Ґуртанґом, Залізом Смерті. А завдяки неймовірній відвазі та майстерності у веденні війни, які він виявив на рубежах Заповідної Рівнини, і сам уславився як Мормеґіл, Чорний Меч; і ельфи казали:

— Мормеґіла неможливо вбити, хіба би трапилася нещаслива пригода чи випадково поцілила б у нього згубна стріла.

Тому вони й дали йому для захисту гномівську броню; а одного разу, коли Турін був у похмурому настрої, він знайшов в арсеналах гномівську маску, цілу в позолоті, й відтоді, щойно він надягав її перед битвою, вороги втікали, заледве побачивши його обличчя.

Тоді серце Фіндуілас відвернулося від Ґвіндора, й, усупереч власній волі, вона закохалась у Туріна; він, одначе, того не помітив. Серце ельфійки рвалося на шматки, вона стала печальною, змарніла та принишкла. І Ґвіндор сидів, поглинутий темними думами, і подеколи говорив із нею, кажучи: