Розділ «КВЕНТА СИЛЬМАРИЛІОН. Історія Сильмарилів»

Так почалося життя Туріна в потаємній оселі Міма на Амон-Рузі; й Турін походжав зеленим дерном при вході в печеру, і подивлявся на схід, на захід і на північ. І, глянувши в північному напрямку, він угледів, як Бретілський Ліс зелено обступає Амон-Обел, і погляд його щоразу звертався туди, а він і не знав, чому, адже серце його линуло на північний захід, де — за багато-багато ліг, на краю овиду — йому ввижалися Гори Тіні, які обступали рідний дім. А ввечері Турін поглянув на захід, на сонце, що котилося в імлу понад віддаленими узбережжями, а між ними в напівтемряві простяглася Долина Нароґу.

Згодом Турін багато розмовляв із Мімом, і, сидячи з ним віч-на-віч, слухав про його ремесло та життя. Бо Мім походив із роду гномів, котрих у стародавні часи вигнали з великих гномівських міст сходу, і ще задовго до повернення Морґота вони подалися на захід до Белеріанду. Тоді потроху призвичаїлися жити потайки, і дещо поменшали на зріст порівняно з їхніми східними родичами, і ходили, схиливши плечі, швидко та крадькома. До того, як гноми з Ноґрода та Белеґоста перейшли через гори, ельфи Белеріанду не відали, що то за дивні створіння, а тому переслідували їх і вбивали; та згодом дали їм спокій і почали називати ноеґит-нібін — дрібногномами — синдарською мовою. Дрібногноми не любили нікого, крім себе; ненавидячи та боячись орків, вони також ненавиділи й елдарів, а найбільше — Вигнанців; адже нолдори, за твердженням дрібногномів, загарбали їхні землі та домівки. Саме гноми, задовго до того як Король Фінрод Фелаґунд приплив із-за Моря, відкрили печери Нарґотронда і почали їх розкопувати; а попід вершиною Амон-Руза, Лисого Пагорба, повільні руки дрібногномів розточували та поглиблювали печери впродовж багатьох років їхнього спокійного життя тут, на безпечній відстані від Сірих ельфів із лісів. Але, зрештою, на ту пору вони вже виродились і вимерли в Середзем’ї — всі, крім Міма та двох його синів, і був той Мім старий навіть за мірками гномів, старий і забутий. І кузні в його чертогах стояли без діла, а сокири іржавіли, і їхні назви жили хіба що у старовинних легендах Доріату і Нарґотронда.

Коли наблизилася пора зимового сонцестояння, з Півночі принесло снігопади, та ще і значно сильніші, ніж можна було сподіватись у прирічкових долинах, і Амон-Руз позаносило глибокими снігами; тож казали, ніби з поширенням влади Анґбанда зими у Белеріанді ставали чимраз суворішими. Лише найсміливіші з розбійників одважувалися виходити назовні, бо дехто зліг од недуги, а всіх разом діймав голод. Але якось у тьмяному присмерку зимового дня перед ними раптом постав муж, котрий, загорнутий у білий плащ із каптуром, здавався міцним і статечним. Він підійшов до вогню, не кажучи ні слова. А коли люди посхоплювалися на ноги, то засміявся і скинув каптур, тримаючи під широким плашем великий пакунок, і при світлі вогню Турін знову побачив обличчя Белеґа Куталіона.

Отак Белеґ іще раз вернувся до Туріна, і радісною була їхня зустріч. Ельф приніс із Дімбару Драконів Шолом Дор-ломіну, сподіваючись, що він викличе у Туріна прагнення чогось піднесенішого за життя ватажка невеликого загону в нетрях. Але син Гуріна таки не бажав повертатись у Доріат, і Белеґ, піддавшись любові всупереч розважливості, не рушив далі, а зостався з ним і старанно трудився на благо Турінової ватаги. Виходжував поранених і хворих, годував їх лембасом, дарунком Меліан, і вони швидко зцілювалися, бо Сірі ельфи хоч і поступалися вигнанцям із Валінору в знанні та майстерності, проте їхнє розуміня життєвої мудрості будь-яких істот Середзем’я було для людей недосяжним. А тому що Белеґ був дужий, витривалий і далекоглядний — і зором, і розумом, — він заслужив повагу в товаристві розбійників. Однак у Бар-ен-Данвез прокралася ненависть: ельф ставав дедалі осоружніший Мімові, який разом із Ібуном сидів у найглибших закапелках свого дому й ні з ким не розмовляв. Але Турін тоді вже мало зважав на гнома, бо зима проминула, настала весна, і розбійники мусили взятися до суворішої роботи.

Хто нині відає про наміри Морґота? Хто може уявити далекосяжність думки того, котрий був Мелкором, наймогутнішим серед Айнурів Величної Пісні, а тієї пори сидів на темному троні Півночі як темний володар, зважуючи у власній злобі отримані вісті й бачачи внутрішнім зором і розуміючи вчинки та наміри ворогів навіть краще, ніж могли підозрювати наймудріші з них, опріч Королеви Меліан? До неї часто линула його думка, та, досягнувши її, зупинялася безпорадно.

Тепер-бо знову заворушилися сили Анґбанда; і, наче довгі пальці загребущої руки, передові загони його армій намацували шляхи підступів до Белеріанду. Вони пройшли Анаховим Проходом, і захопили Дімбар, і облягли ціле північне узграниччя Доріату. Спускалися вони і старовинною дорогою, що вела через довгу ущелину Сіріону, повз острів, де раніше стояв Фінродів Мінас-Тіріт, тобто через територію між Малдуіном та Сіріоном, і далі, під прикриттям Бретілського Лісу, до Переправ через Тейґлін. Звідти дорога перебігала в Заповідну Рівнину, проте орки не надто просунулися тією дорогою, бо в нетрях оселився таємничий жах, а з червонястого пагорба зорили пильні очі, про які їх не попередили. Бо Турін знову надягнув Шолом Гадора; й від краю до краю Белеріанду, попід лісовими кронами, понад струмками та поза гірськими перевалами ширився поголос, ніби Лук і Шолом, які загинули в Дімбарі, знову воскресли, хоча на те й не було жодної надії. Тоді чимало людей і ельфів, котрих позбавили проводиря та власності, але не залякали, зібралися з духом і рушили на пошуки Двох Капітанів. Дор-Куартолом, Землею Лука і Шолома, почали називати в той час територію поміж Тейґліном та західним узграниччям Доріату; Турін же прибрав нове ім’я — Ґортол, Шолом Жаху, і серце його знову піднеслося. Слава про подвиги Двох Капітанів докотилася до Менеґрота, до глибинних чертогів Нарґотронда і навіть до прихованого володіння Ґондоліна; почули про них і в Анґбанді. Тоді розсміявся Морґот, бо син Гуріна, одягши Драконів Шолом, викрив себе, і небавом Амон-Руз оточили шпигуни.

Узимку того року гном Мім і син його Ібун вийшли з Бар-ен-Данвезу на пошуки корінців у нетрях, аби поповнити запаси на зиму, і потрапили в полон до орків. Тоді Мім удруге пообіцяв ворогам провести їх таємними стежками до свого дому на Амон-Рузі; та, прагнучи відтермінувати виконання обіцяного, він висунув умову: зберегти життя Ґортолові. Тоді орківський капітан засміявся і сказав:

— Авжеж, ми збережемо життя Туріну, синові Гуріна.

Так було викрито Бар-ен-Данвез, і поночі орки, котрих провадив Мім, безперешкодно дісталися туди. Багато Турінових соратників загинуло, так і не прокинувшись; а декотрі вибігли внутрішніми сходами на вершину пагорба і билися там до смерті, і кров їхня залила сереґон, який укривав каміння. На Туріна ж накинули сіті, він заплутався, і його здолали та повели геть.

А по якомусь часі, коли все довкола стихло, Мім вибрався з мороку свого дому; сонце сходило над туманами Сіріону, а він стояв над загиблими на вершині пагорба. І збагнув Мім, що не всі тут мертві, й зиркнув на одного з полеглих, і зустрівся поглядом із ельфом Белеґом. Тоді довго стримувана ненависть закипіла в ньому, й він підступив до Белеґа, й витяг меч Анґлахел, що лежав поблизу, під тілом одного із загиблих; але Белеґ, важко підвівшись, вихопив у нього меча і замахнувся ним на гнома — нажаханий Мім, волаючи, втік із вершини. А Белеґ крикнув йому навздогін:

— Однаково не уникнути тобі помсти дому Гадора!

Тяжко поранений був Белеґ, проте був він і могутнім ельфом Середзем’я, а ще — знався на цілительстві. Тому Міцнолукий вижив, сили його поволі відновились, і він узявся шукати між мертвими Туріна, щоби поховати друга. Та не знайшов його тіла і тоді зрозумів, що син Гуріна й досі живий і прямує до Анґбанда.

З дещицею надії в серці Белеґ полишив Амон-Руз і вирушив на північ, йдучи слідами орків у напрямку до Переправ через Тейґлін; потому переправився через Брітіах і мандрував Дімбаром до Анахового Проходу. І вже от-от мав наздогнати їх, бо йшов без спочинку, а орки гаяли час, полюючи та ніяк не очікуючи переслідування, адже дорога вела їх на північ. Белеґ же не збився зі сліду навіть у жахливих лісах Таур-ну-Фуіну, бо у слідопитстві ніхто в Середзем’ї не зміг би його перевершити. Але, просуваючись поночі тією страшною землею, він натрапив на істоту, котра лежала під великим усохлим деревом і спала; і Белеґ, сповільнивши кроки біля сплячого, побачив, що то ельф. Тоді Міцнолукий заговорив із ним і дав йому лембасу, і запитав, яким вітром занесло його в ці жахливі місця; і той ельф назвався Ґвіндором, сином Ґуіліна.

Зі смутком дивився на нього Белеґ, адже від колишнього Ґвіндора зосталася тільки миршава полохлива тінь — після того, як під час Битви Незліченних Сліз цей володар Нарґотронда, гнаний безоглядною мужністю, примчав під самісінькі двері Анґбанда, і там його взяли в полон. Бо небагатьох бранців-нолдорів Морґот скарав на смерть — більшість, із огляду на їхнє вміння видобувати метали та самоцвіти, залишив живими; не вбив і Ґвіндора, змусивши його гарувати в копальнях Півночі. Іноді ельфам удавалось втекти з копалень лише їм відомими таємними тунелями; отак і сталося, що Белеґ зустрівся з Ґвіндором, виснаженим і спантеличеним, у лабіринтах Таур-ну-Фуіну.

А Ґвіндор розповів йому, що, лежачи у схованці між дерев, бачив, як багаточисельна ватага орків із вовками пройшла на північ, і був поміж них чоловік зі зв’язаними руками, котрого вони канчуками підганяли вперед.

— Чоловік той був дуже високий, — мовив Ґвіндор, — такий, як мужі з імлистих пагорбів Гітлуму.

Тоді Белеґ розповів про те, що привело його до Таур-ну-Фуіну; і Ґвіндор спробував відрадити його від переслідування, кажучи, що Белеґ лише зазнає тих самих мук, які чекають на Туріна. Проте Белеґ не збирався покидати друга напризволяще і, хоча його самого долав відчай, зумів пробудити надію в серці Ґвіндора; й удвох вони йшли назирці за орками, аж доки вибралися з лісу на високі кручі, які збігали до безплідних дюн Анфауґліту. Там — і це було видно з вершин Танґородріму — орки на заході дня розбили у голій долині табір, поставили довкруж нього вовків-вартових, а самі взялися пиячити. З Заходу насувалася буря, і, коли Белеґ та Ґвіндор підкрадалися до видолинку, блискавиця осяяла вдалині Тінисті Гори.

Щойно цілісінький табір поринув у сон, Белеґ узяв лук і в сутінках застрелив вовків-вартових із південного боку, одного по одному, безшумно. Тоді, дуже ризикуючи, ельфи ввійшли в табір і знайшли Туріна, прив’язаного до всохлого дерева, з кайданами на руках і ногах; довкола нього у стовбурі стирчали ножі, які метали мучителі, а він, виснажений, поринув у глибокий сон від нездоланної втоми. Белеґ і Ґвіндор перерізали пута, які прив’язували бранця до дерева, і винесли Туріна з табору; проте їм вистачило сили віднести його тільки до тернових заростей на кручі понад табором. Там вони поклали його на землю; буря була вже зовсім близько. Белеґ узяв меч Анґлахел і з його допомогою звільнив Туріна від кайданів; але того дня гору взяла доля: коли Міцнолукий перетяв ланцюги, лезо вислизнуло з його рук, і проштрикнуло Турінові стопу. Він ураз прокинувся, опритомнів од люті та страху, а розгледівши в мороці схилену над ним постать із оголеним лезом у руках, подумав, що то орки знову прийшли його катувати, й зірвався на ноги з гучним бойовим кличем, і, зчепившись у темряві з невідомим, вихопив у нього Анґлахел, і порішив Белеґа Куталіона, сприйнявши його за недруга.

І коли Турін, відчувши себе вільним, стояв отак, готуючись дорого віддати життя уявним супротивникам, осяйна блискавиця вдарила якраз над ним, і в її світлі він глянув донизу, і побачив обличчя Белеґа. Тоді нараз Турін, видивляючись широко розплющеними очима на жахливу смерть, мовби скам’янів і втратив дар мови, бо збагнув, що накоїв. І обличчя його, освітлене безперервним миготінням блискавок, було таке страшне, що Ґвіндор, притиснувшись до землі, не смів навіть підвести очей догори.

Та ось у долині прокинулись орки, й у таборі зчинилася колотнеча, бо прислужників Морґота сповнював жах од звуку грому з Заходу, позаяк вони вірили, що це лихо насилають на них величні Вороги з-за Моря. Потому здійнявся вітер, почалася шалена злива, і стрімкі потоки помчали вниз із височини Таур-ну-Фуіну; і, хоча Ґвіндор гукав до Туріна, застерігаючи про небезпеку, той не відповідав, а лише нерухомо та без сліз сидів у буряному шалі над мертвим Белеґом Куталіоном.