Розділ «КВЕНТА СИЛЬМАРИЛІОН. Історія Сильмарилів»

—А все-таки я триматиму його в руках, доки стане снаги, — мовив Белеґ.

— Прийми й від мене дарунок, Куталіоне, — сказала Меліан. — Він буде тобі підмогою в нетрях узимку, а також підмогою тим, кого ти сам обереш.

І вона дала йому вдосталь лембасу, дорожнього харчу ельфів, загорнутого в листочки зі срібла; і вузли ниточок, якими він був перев’язаний, скріплювало тавро Королеви — печать із білого воску в формі одинокої квітки Телперіона. Адже, згідно з традицією еддаліе, зберігання та вручення цієї їжі було винятковим привілеєм Королеви. Цей дарунок як ніщо інше показав велику прихильність Меліан до Туріна; адже елдари ніколи раніше не дозволяли людям споживати цей дорожній харч, та й нечасто робили це опісля.

Потому Белеґ відбув із Менеґрота і повернувся на північні кордони, де він мав власний мисливський будиночок і чимало друзів. Орків вигнали з Дімбару, й Анґлахел утішився, що його витягли з піхов; коли ж настала зима і воєнні дії призупинилися, соратники раптом не дорахувались у своїх лавах Белеґа, і він уже ніколи до них не повернувся.

І от, тільки-но Белеґ покинув розбійників, аби повернутись у Доріат, Турін повів свою ватагу з долини Сіріону на захід; бо вони стомилися від життя неспокійного, настороженого та сповненого страху гонитви і прагнули знайти безпечне лігво. І якось увечері трапилося так, що вони перетнулися з трьома гномами, котрі, забачивши їх, почали тікати; проте одного, котрий відстав, розбійники таки схопили і повалили долі, а хтось із них узяв лука і випустив стрілу навздогін тим двом, котрі вже розчинялись у сутінках. І виявилося, що спійманого гнома звали Мім; і він благав Туріна подарувати йому життя, пропонуючи натомість провести їх до потаємних чертогів, не відомих нікому, крім нього самого. Тоді Турін пожалів Міма і змилостивився над ним; і сказав:

— Де твій дім?

А Мім відказав:

— Дім Міма понад землею, на високому пагорбі; Амон-Руз іменують той пагорб відтоді, як ельфи змінили всі назви.

Тоді Турін довго і мовчки дивився на гнома й нарешті сказав:

— Ти проведеш нас до того місця.

Наступного дня розбійники під проводом Міма вирушили до Амон-Руза. І стояв той пагорб на східному краї узвишшя вересових пустищ, які здіймалися між долинами Сіріону та Нароґом, і маківка його височіла понад камінною пусткою; стрімке та сіре його верхів’я зяяло голизною, якщо не зважати на червоний сереґон, який укрив камінь. Щойно Турінова ватага наблизилася, світло призахідного сонця, пробившись крізь хмари, осяяло маківку Амон-Руза і сереґон запишався у цвіті. І котрийсь із розбійників мовив:

— На вершині пагорба — кров.

Але Мім провів їх угору таємними стежками, які в’юнилися стрімкими схилами Амон-Руза; і при вході в печеру гном уклонився Турінові, сказавши:

— Заходьте до Бар-ен-Данвезу, Дому Викупу. Так його варто називати тепер.

Тоді, принісши світло, привітати його надійшов інший гном, і вони перемовилися між собою, і притьма зникли в темряві печери; але Турін пішов слідом і небавом, у глибині, дістався до покою, освітленого тьмяними лампами, які звисали на ланцюгах. Там він застав Міма, який стояв навколішки біля камінного ложа при стіні, дер на собі бороду і голосив, безперервно повторюючи одне ім’я; а на ложі лежав третій гном. Турін увійшов і, ставши біля Міма, запропонував йому допомогу. Тоді Мім глянув угору і мовив:

— Ти не можеш нічим допомогти. Адже це Кгім — мій син; він помер, уражений стрілою. Помер на заході сонця. Так сказав мій син Ібун.

Після цих слів у серці Туріна заворушився жаль, і він промовив до Міма:

— Шкода! Я би спинив ту стрілу, якби міг. Тепер і справді ця оселя називатиметься Бар-ен-Данвез; і якщо я коли-небудь розбагатію, то на знак скорботи виплачу викуп за твого сина золотом, навіть якщо воно вже не тішитиме твого серця.

Тоді Мім підвівся і довго дивився на Туріна.

— Я чую тебе, — сказав він. — І ти мовиш, як давній володар гномів; і це полонить мене. Тепер моє серце заспокоїлося, хоч і не радіє. Тож я сплачу власний викуп: можете жити тут, якщо бажаєте.