Розділ «Карл Амері ПАДІННЯ МІСТА ПАССАУ Фантастична повість»

ПАДІННЯ МІСТА ПАССАУ

Фантастична повість

З німецької переклав Анатолій Онишко

Перекладено за виданням: Carl Amery. Der Untergang der Stadt Passau. Wilhelm Heyne Verlag. Munchen, 1995.

Із «Magnalia Dei per Gentem Rosmarioram»,

тобто «Діянь Господніх через люд Розмеру» капелана Еґіда:

Літо Господнє 2112, котре числять іще як літо 131 РР (себто post postilen Tiam — після мору).

Це був знаменний рік, коли люд Розмеру під проводом Марте Третього вчинив волю Вседержителя, про яку читайте в главі XVIII Апокаліпсису:

Упав, упав Вавилон великий,

Блудниця народів, що з нею

Царі земні розпусту чинили.

І орудою був обраний люд Розмеру, бо з самого початку між ним і Вавилоном Бассау постала ворожнеча. Так заповів, помираючи, ще Лойз Засновник, коли люд, гірко плачучи, полишив оселі отчого міста, гнаний колісницями жорстокого фараона.

Я, Еґід, який записує це, при тому був, коли Марте Третій та Імре, зверхник Чотирьох Бунчуків, сиріч Чотирьох Комітетів, восени літа 130 зійшлися на берегах озера Балатон. Комонники вже давно вивідували життя-буття граду Бассау, бачили неспинні чвари, морд і олжу і отруту та міжусобиці можновладних при тому. А здвиг нашого люду і коней був великий. І радість була велика, коли вином скріплювали і кров’ю підписували згоду, — рішення двом людам по заході сонця вирушити разом горі рікою, щоб учинити покон гніву Господнього.

— Йой, люди-люди! — охнув Марте, повів туди-сюди під носом тильним боком немитої долоні і розвіз по щоках шмарки разом з рясною сльозою. — Лю-у-ди, люди!

Справді. Сказати більше і щось доречніше було зась. Справді, хто, крім людини, міг після довгої, довгої ночі здобути перемогу там, унизу, — там, у долині трьох рік, де знов світились вогні.

Їх були десятки, всі світлі й жовті, кожний ясніший за двадцять або й п’ятдесят свічок. Деякі вогні горіли в будинках, вимальовуючи світлі прямокутники і подвоюючись в тремкому дзеркалі Інну. Деякі з темних вуличок спрямовували своє світло вгору, на верхні поверхи фасадів. Всі вогні були величезні, але одне кругле біле освітлене око було набагато яскравіше за всі інші. Воно було постійно спрямоване на міст — сторожове світло. Навіть мишу, здавалось Марте, можна було б помітити звідси згори, якби вона захотіла у білій ясноті прошмигнути мостом. А навпроти них високо над містом і ще трохи навскоси від них чотири променисті кулі були причеплені до стіни фортеці, обриси якої вирізнялись на тлі зоряного неба.

— Гей, Лойзе, — ахнув Марте, — слухай, неньо, а тут завжди було стільки світла ТОДІ?

— Дурню, — буркнув Лойз. — Що ти тямиш. Куди більше було.

Обидва (розділені двадцятьма п’ятьма роками віку та жахливим життєвим