Розділ «Карл Амері ПАДІННЯ МІСТА ПАССАУ Фантастична повість»

— Гафлінгери, — кинув Шеф через плече. — Гірські коні. Слід зафіксувати це, Піччі. Дещо ми проґавили. — Він схилився на балюстраду, там, де вона грайливо вигиналася, і з легким усміхом вслухався в пісню, що виспівували діти, — він її знав.

Гей, селюху, хочеш голку?

Може, хочеш ножик?

Приведи-но свою бабу,

Міщух її вложить.

Йому спало на думку щось дуже важливе: адже ці темні селюхи там унизу були послами. Навіть якщо вона мало схожі на послів, а хто тепер схожий на самого себе? Шеф знову виструнчився і гукнув:

— Припинити! Діти, марш звідси!

Діти звели до нього два десятки кругленьких, як місяць, личок, губенята здивовано заокруглились, і вони чкурнули геть на чотири різні боки в чотири різні вулички. Шеф, підвівши праву руку долонею до себе, привітав чужинців. Молодший, якому, мабуть, було десь під тридцять, на привітання не відповів, а тільки скривившись витер рукавом спітніле чоло. Старший (він був, як виснував Шеф, насправді не старий, тільки видублений вітрами і негодами) щербато усміхнувся, двома руками притиснув до грудей неоковирного капелюха і квапливо й негнучко вклонився від самого попереку.

Для Марте цей ранок видався дуже важкий, в усякому разі, важчий за все, що йому доводилось робити досі. Ось полювати — це йому подобалось, їхати верхи або гнати шість годин підряд — це, зрештою, кожний зможе. Але такий ранок, коли за одну чи дві години відбувається тисяча нових подій…

Спочатку вони обходами дісталися до брами — через високу траву здичавілих садів, через старі ягідники, увесь час тягнучи коней за недоуздки. Одну частину міста на Інні перетворили на румовище, великими машинами згребли руїни докупи, звільнене місце було засипане перемолотими будівельними рештками, вкритими верствою перетвореного на порох тиньку, ТОДІ там була вулиця. Передню стіну одного будинку проламали, щоб влаштувати там браму, з-над якої через незасклене вікно несподівано висунулось якесь жерло.

— Кулемет, — стиха сказав Лойз.

Але не так це його налякало, як голос. Голос, металевий і потужний, пролунав раптом з крони дерева на узбіччі, а Марте дуже добре бачив, що на дереві нікого не було, хіба що висіла маленька темна коробочка.

— Хто йде? — спитав голос. — Хто йде? Прошу вийти на майданчик і зупинитись!

Обидва, Марте і Лойз, притьмом попадали в траву — природна реакція на несподівану загрозу, як-от коли виникає несподівана загроза під час полювання.

— Довго чекати? — загрозливо спитала скринька на дереві.

— Ходи, Марте, — буркнув Лойз, підвівся, ступив чотири кроки і став на щебінці майданчику. Марте ступив поруч з ним, поглянув спочатку на скриньку, а потім на жерло кулемета у вікні над брамою, потім подивився на Лойза і жахнувся: таким він батька ще ніколи не бачив. Чому він так усміхається? Такий… (Марте ще ніколи не бачив, як нижчий кориться вищому.) Лойз обома руками притис капелюха до грудей, щербато усміхався і механічно шість разів нахилив голову. Голос у скриньці засміявся:

— Гаразд, селюху темний. Виходьте обидва. Тільки поволеньки, добре? Поволеньки.

Що діялось далі, Марте спочатку взагалі не міг збагнути. Їх завели у якусь кімнату, яку ділила навпіл напіввисока стінка, ось як між стійлами в конюшні. До верху стінки була прибита дошка. Через цю стінку слід було говорити з чоловіком. Голос його взагалі не був гучний, а високий і квапливий, трішечки хрипкуватий.

— Із села? — запитав чоловік, а Лойз стенув плечима.

— Та ні, не з села. Ми розмеряни. Чули-смо, — перейшов він на урочистий тон, — що місто дуже пишне.