Розділ «Карл Амері ПАДІННЯ МІСТА ПАССАУ Фантастична повість»

— У вас тут добре. Все виконують? Всі розпорядження — від Шефа?

— Все за його розпорядженням, — кивнув Ґерт.

— І коли Шеф лиш свисне, то все робиться? — доскіпувався Лойз. Питаючи, він дурнувато всміхався до Ґерта.

— Саме так. Він свиснув — і все зроблено, — відповів той, витримавши паузу. Стояв нерухомо, руки по-бойовому напружені, але на Лойза при цьому не дивився.

— То це й добре, — буркнув Лойз. — Ми просто цікаві темні селюхи. Ходи, Марте, бо сніданок вистигне.

Під яскравим сонцем вони сіли за стіл. Синяву прокреслювали ластівки, з того берега Дунаю хтось наспівно кликав когось, чулось торохкотіння воза. Тільки Ґерт Шульц все ще стояв.

— Смачного. Маю іти до Шефа. З рапортом.

— Рапорт, ось як! — хихикнув Лойз. — Ви все чисто організували. Респект! Чисто. Передайте Шефові від нас вітання, і ми за все дякуємо. Що тут є?

— Суп на яловичині з засипкою, — пояснила дівчина Адді, — потім сарняче сідло, картопляне пюре, салат з цикорію. Ринок у нас діє. Найважливішим завданням було, розумієте, задіяти ринок.

— І вельтлінзьке сімдесят дев’ятого року! — задоволено промимрив Лойз. — Маєш усе добре затямити, Марте.

— Легші вина вже всі вихилили, — повідомила Адді. Вона показала на річку. Там униз за течією плила грубо збита баржа з маленькою надбудовою у вигляді хижки та з в’язками реманенту. — Ми саме розвідуємо горби Вахе, трошки розглядаємось довкола. Може, вдасться підняти кілька виноградників.

— І ти завжди там, де треба щось підняти? — спитав Лойз, кліпаючи очима.

У її синіх очах з’явились крижинки, проте вона відповіла:

— Майже завжди, можете мені вірити.

— Чисто, — кивнув Лойз. Він нахилився над тарілкою і позирнув на Марте. Той порізав своє м’ясо на дрібненькі шматочки й через рівні такти посилав їх виделкою в рот, у той час як очима невідривно пас Адді.

— Мені звеліли показати вам місто, — повідомила Адді. Вона злегка відхилилась назад, обидві руки сплела на піднятому лівому коліні, тісно обхопленому матерією бежевого кольору. — Через годинку-дві я прийду, а ви тим часом відпочиньте.

— А я й не стомився, — з повним ротом вихопився Марте.

Адді засміялась, нахилилась до нього і поплескала по плечу.

— Через десять хвилин подіє вельтлінзьке, тоді відчуєш утому. Вам не завадить перепочити, їзда, мабуть, була важка, а ще тепер, коли дорогами майже не проїдеш.

— Трохи важка! — погодився Лойз. Марте зиркнув на нього розгніваним оком. Лойз прогнав усмішку з обличчя, підвівся. — Ходімо вже, Марте.