Розділ «Джек Фінні[3] Я БОЮСЯ Оповідання»

Я БОЮСЯ

Оповідання

З англійської переклав Павло Насада

Мене бере острах. Не так за себе — зрештою, у свої шістдесят шість я вже геть сивий, — як за вас, за усіх тих, кому ще жити і жити. Бо, гадаю, що з недавнього часу у світі діються небезпечні речі. Їх помічають то тут, то там, якийсь час говорять про них, а потім вони відходять на задній план і про них забувають. А все ж я переконаний, що, коли не уяснити собі справжню сутність цих випадків, то нас можуть спіткати жахіття. Проте судіть самі.

Минулої зими якось повернувся увечері додому зі свого шахового клубу. Я вдівець; живу сам, у невеликому, але зручному трикімнатному помешканні з вікнами на П’яту авеню. Було ще не пізно, отож я засвітив лампу, що стояла обіч м’якого шкіряного фотеля, взяв детектив, який читав тими днями, і ввімкнув радіоприймач. Щоправда, я шкодую, що не зауважив, на яку хвилю він був налаштований.

Електролампи нагрілися, і з приймача почулися звуки акордеона — спочатку тихенько, а потім дедалі гучніше. Під таку музику читається найкраще, тому я підрегулював звук і розгорнув книжку.

А тепер я хочу розповісти все з абсолютною точністю і не стану переконувати, що звертав особливу увагу на передачу. Але я певно знаю, що незабаром музика припинилася і почулися аплодисменти публіки. Далі хтось засміявся, і чоловічий голос, задоволений аплодисментами, промовив: «Гаразд, гаразд», але аплодисменти не вщухали ще кілька секунд. За цей час голос ще раз задоволено засміявся і наполегливо повторив: «Гаразд». Аплодисменти затихли. «Виступав такий-то», — поінформував голос, і я повернувся до книжки.

Але невдовзі я знову прислухався до цього голосу людини середнього віку; мою увагу привернула, напевно, зміна інтонації, коли він перейшов до іншого номера. «А зараз — міс Рут Грілі, — оголосив він, — із Трентона, штат Нью-Джерсі. Міс Грілі гратиме на піаніно, правда?» Дівочий голос, невпевнений і майже нечутний, відповів: «Саме так, пане Мейджер Бауз». Потім знову чоловічий голос — і тут я впізнав цю знайому монотонну інтонацію: «І що ви збираєтеся нам заграти?»

Дівчина відповіла: «Ля Палома». Чоловік повторив назву за нею, але уже голосно: «Ля Палома». Настала пауза, почулися вступні акорди фортепіано, і я продовжував читати.

Під час виступу дівчини я краєчком вуха почув, що її стиль виконання був механічний, вона не завжди дотримувалася ритму — мабуть, хвилювалася. Ще раз моя увага повністю перемкнулася на несподіваний звук гонгу. Прозвучало ще кілька тактів: дівчина грала дедалі невпевненіше. Гонг пролунав знову, фортепіано раптово вмовкло, і почулося стурбоване перемовляння публіки. «Гаразд, гаразд», — промовив знайомий голос, і я зрозумів, що я чекав саме цих слів, я знав, що він скаже. Публіка замовкла, і голос почав: «Отже…»

Приймач умовк. На якусь мить із нього не долинало жодного звуку, крім механічного гудіння. І тут увімкнулася зовсім інша програма: чулися голоси Бінга Кросбі та його сина, вони співали останні такти «Пісні Сема», моєї улюбленої. Отож я знову повернувся до свого чтива, злегка здивований, що ж сталося з тією першою програмою, але не став усерйоз замислюватися над цим, аж доки дочитав книжку і став вкладатися до ліжка.

Аж тоді, роздягаючись у спальні, я пригадав, що Мейджер Бауз помер. Минуло кілька років, півдесятиліття з того часу, коли цей сухий сміх і знайоме «гаразд, гаразд» чулося у вітальнях усієї країни.

Отож, що ви робите, коли відбуваються вочевидь неможливі речі? У мене просто з’явилася непогана оповідка, яку можна розказати друзям. Після того мене неодноразово запитували, чи не чув я часом недавно Морана і Мака, пару популярних двадцять п’ять років тому радіокоміків, чи Флойда Гібсона, радіокоментатора з минулих часів. І не раз жартували з приводу мого ветхого радіоприймача.

Але один чоловік — це була зустріч у наступний четвер у когось в гостях — вислухав мою розповідь особливо уважно, а коли я замовк, розповів мені свою власну дивну бувальщину.

Він — серйозна, інтелігентна людина, і, коли я слухав його, я не так настрахався, як зацікавився тим, що, здалося мені, було спільною ознакою і приєднувало його історію з поведінкою мого приймача. Оскільки я на пенсії і маю доволі часу, то наступного дня, не полінувавшись, я здійснив двогодинну мандрівку потягом до Коннектикуту, щоб на місці пересвідчитися у достовірності розповіді. Я зробив детальні нотатки, і у моєму архіві вона має тепер такий вигляд: Випадок 2. Луїс Трачнор, торговець вугіллям і дровами Р. Ф. Д. І, Денбері, штат Коннектикут, 54 роки.

20 липня 1950 року, як розповів мені містер Трачнор, він вийшов на ґанок власного будинку приблизно о шостій ранку. З-під самого даху аж до ґанку тягнулася смуга сірої фарби, все ще вологої.

— Вона була завширшки, як, скажімо, восьмидюймова малярська щітка, — розповідав мені містер Трачнор, — і виглядало це геть незугарно, бо будинок був білого кольору. Я гадав, що якісь дітлахи зробили це вночі задля жарту, але якщо то справді були вони, то їм довелося б брати драбину, щоб дотягнутися аж до даху, — нікому і на думку не спало, що вони ладні прикласти стільки зусиль. Крім того, фарба була накладена щільно, хтось старанно попрацював, щоб провести гарну і рівну смугу саме на фасаді будинку.

Містер Трачнор приніс драбину і стер фарбу з допомогою розчинника.

У жовтні того ж таки року Трачнор перефарбував будинок.