Розділ «Карл Амері ПАДІННЯ МІСТА ПАССАУ Фантастична повість»

досвідом) стояли біля балюстради перед вхідною брамою у спорожнілий монастир Помічної Марії, на кручі над містом на Інні. (Коли він, Лойз, був тут востаннє? Правильно, літа 1975-го було це, тоді йому було вісімнадцять. Звичайно, ясної сонячної погоди, серед реву автомобілів, у які тепер ніхто не вірить. Потім мчав серпантинами вгору і вниз, німецькі номери чорним по білому, і десь кожний четвертий австрійський: білий по чорному, бо тоді таке ще було і навіть вважалось важливим. Була Австрія, і німецькі республіки, і французька, італійська, були проблеми аграрного ринку, загроза зі Сходу і Південного Сходу, були баланси платежів і дефіцити… еге ж, чого тільки тоді не було!..)

— Ну ж бо, ходімо! — роздратовано гаркнув Лойз. Вогні завдавали йому болю — не очі боліли, а всередині, а то був лютий біль. Йому слід було б знати, що без болю не обійдеться. Нікому, хто вийшов з ТОДІ, не слід було до цього вертатися. Навіть коли вкрай припече. — Ходімо!

Вони піднялись угору до третини кручі, потім подались униз, пройшли трохи старою вулицею і спинились у заростях, що колись були садом якогось видавця. Влітку мисливці майже завжди спали просто неба, так було чистіше й безпечніше, а коники-гафлінгери охороняли краще за будь-якого вівчарського пса. (Після трагічної історії з Берні та вовками всі стали обачні.) Мисливці зазвичай закутувались у свої накидки з оленячої шкури, а згорнуті плащі клали під голову.

— Слухай, Лойзе, — видушив з себе Марте (він розумів, що Лойз нічого не хотів слухати, однак ніяк не міг потамувати свою цікавість), — слухай, а як ті вогні робляться, що вони їх?..

— Звідки мені знати! — буркнув Лойз. — Генератори, мабуть. Помовч!

— Слухай, а… — цікавість так швидко не минає, — скрізь було так багато світла — ТОДІ? Скрізь? І в нас?

Лойз сперся на лікті і повернувся обличчям до хлопця, у світлі зірок було видно: він сердито закусив верхню губу.

— В десять разів більше, йолопе, — пирхнув він. — У сто разів. Що ти тямиш! Вуличні ліхтарі, довгі, з неону і вармтону, на бані собору і на вежах, і на фортеці Обергауз, ось там, — зелене, золоте, яке лиш хочеш. А тепер зроби ласку і стули рота! — Він ураз відвернувся, скулився клубком, тамуючи біль усередині. Заплющив очі й чекав, щоб хлопець почав рівно дихати, — тобто, щоб він заснув.

Ще з п’ять хвилин рівного дихання чути не було — надто довго як на Марте, дитини непотривоженої нової Землі. В десять разів більше світла? В сто разів більше? Такого бути не може. Лойз помилявся, геть старий він став, та й було все те дуже давно. Звичайно, Лойза мали за наймудрішого, тут сумніву не викликало. А може, Марте вдасться тепер витягнути з нього таємницю? Він має знати, як знову засвітити світло.

От би засвітились, наприклад, у тітки Зоні білі рурки над столом. А цікаво, чи можна було б випросити у них такі генератори? Чи, може, то надто небезпечно? Чи, мабуть, ті внизу пильно стережуть? І, мабуть, тому Лойз так боїться? Бо страх жив у ньому досі, ще й тепер не минув, Марте це добре помітив. Їхали вони переважно світанками та вечорами стороною від великих доріг, що залишились ще від ТОДІ, а ще Лойз не хотів класти ватри, і вони майже вісім днів жили на холодному харчі з присідельних тайстр, на холодній картоплі і сирій петрушці. Через страх — не інакше. Бувало й Марте відчував страх. Ось як тоді, коли Бріт ледь не захлинулась, і він стрибнув за нею у Траун. Але тоді було якось інакше. Теперішній страх він відчував уперше, і той страх не полишав його, поки він заснув, — це був страх перед невідомим.

Лойз, який відчував страху більше, заснув набагато пізніше. Вперше той страх прокинувся у ньому відтоді, як кочовики та мисливці почали приносити звістки про світло. Сумніву Лойз не мав — то знову були ті самі схибнуті, які за його часу підпалювали міста. (Мюнхен горів майже цілу осінь 90 року, у них в Розенгаймі і вночі було світло, як удень.) Ті, схибнуті, валили старі будинки тракторами і бульдозерами, грабували крамниці і вивозили геть усе, що не було прикріплене і приварене. Передусім метал. Вони діяли за якимось ПЛАНОМ, і від них можна було всього сподіватись, тож слід було берегтися. Знав, що мусить проїхати і з’ясувати, де є джерело цього світла. З ним хотіли їхати ще з десяток чи півтора одноплемінників, він усіх налякав і взяв тільки Марте. Довелося знову мислити політично. «Політика, — пробурмотів він з гірким усміхом і прицмокнув об дуплавий зуб. — Зовнішня політика». Раптом він уявив собі обличчя Моніки, посіріле, аж біле, волосся пасмами, повіки заплющені, вклали між свічками у домовину. Він збагнув навіть чому: щось відійшло безповоротно, тепер, як і тоді. Може, слід було змовчати, може, навіть явити в обманному вигляді. Над ним чулось форкання коней, і нарешті втома його покривлених їздою кісток притупила тривожні думки і душевний біль. Він заснув.

Із «Маґналій» Еґіда:

На Дунаї є вузина, названа Штруден, і крізь неї, відновивши свою природну суть[6], вода знову тече зелена й стрімка. Там я, Еґід, спинився і почислив бунчуки раті: вкупі було сімсот і сорок їх, які йшли під князями Імре і Марте, вельми узброєні в луки, стріли, мечі і легкі щити. І здригнеться серце безбожних, коли вони почують про наближення такого походу!

У місцині, що зветься Ваха, досягли комонники виноградних гір, які платили данину градові гніву. Вони витяли лози, поскидали купою біля паль і запалили нафтою — зухвале багатство бассаунців мало бути стерте із пам’яті уцілілих. Багато люду з лементом тікало перед конями; інші ж, передусім многая люду із навколишніх лісів, із мисливих валанд[7], малих селищ, приходили і раділи через прихід комонників. Мені, Еґідові, оповідали вони про неситий торговий дух у граді, як град клав мости через ріку, і як він приходив з усіляким оруддям, котре робив у своїх робітнях: борони і плуги, сікачі і виноградні ножі, голки і все таке інше; як міняли це все за дуже добру ціну для себе самих і за зовсім погану для простого люду із околів. Міняли передусім за мед, хутра, віск, забитий і живий товар. Чотири рисячі шкури мали б бути, як правили вони, міною за одні хороші граблі, вгодованого бугая міняли за копу голок, десять фунтових натовпів воску за один ніж. А де бассаунці чули про добре залізо чи інший метал, то їхали туди і відбирали силою. Та люд із околів, так вони мені повідали, добре усе ховав.

— Розмерці чи рознемці, якось так вони себе назвали, — сказав кремезний велет у польовому однострої з десантним автоматом НАТО бельгійського виробництва через плече. — Не вміють як слід рота розтулити. Чисті тобі селюхи темні.

— Дякую, Ґерте, за цінне спостереження, — озвався Шеф, зберігаючи незворушний вираз обличчя.

Він дивився на кремезного велета й очікував. Ґерт почервонів, стиснув губи, відсалютував по-військовому й вийшов. Шеф співчутливо зиркнув йому вслід, потім відкинувся на спинку кабінетного крісла і склав під носом докупи пальці рук. Еполети на його плечах настовбурчились.

Літня венгерка (цісарсько-королівський полк лейб-гусарів) походила із костюмерної нижньобаварського театру для оперети «Віденська кров». Шефовий кабінет, колись призначений для князя-єпископа, прикрашений уже посірілими та почорнілими кам’яними мушлями і карнизами, був роботи Мадлера, майстра доби рококо. Сіра залізна шафа з англійською ширмою походила з контори архітектора на скотному ринку.

А панна Піччен, керівник єдиного між Північним полюсом та Середземним морем і (ймовірно) далеко поза цими теренами функціонуючого секретаріату, походила з колишніх працівників Баварського радіомовлення, громадського закладу, який ТОДІ давав хліб і відчуття власної значущості сотням єв піччен.

— Цього слід було сподіватися, — зауважив Шеф. — Шкодую, але він не усвідомлює, що це означає. Піччі, заводимо нову папку. Гриф ЗП, тобто ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА. Занесіть також у журнал — офіційно, але так, щоб ясно прочитувалась історична значимість цієї події, — історія, власне, починається зараз, розумієте? Ви, звичайно, розумієте. І принесіть мені з папки ЗОВНІШНЯ ІНФОРМАЦІЯ досьє РОЗЕНГАЙМ.