Розділ «Частина третя»

— Не тому. Ми тебе вже не чекали нізвідки.

— Не зрозумів.

— Ми вважали, що ти вже мертвий, — сказав він.

— Он як. Цікаво. Це вам Пелен підкинув таку інформацію?

— Ні,— сказав Сіяк.— Пелен чудовий хлопець. Він не любить випити, але хто з нас без гріха? Про твою смерть ми дізналися від Русланбека. Йому зателефонували з Москви його люди й сказали, що ти загинув під час сутички з якоюсь бандою.

Я ще раз подивувався Ібрагімовій захланності: напевно, він, як тільки вирядив близнюків у дорогу, відразу мене поховав і подзвонив Русланбекові, що треба готувати гроші для викупу Хеди. Гм… До речі, про гроші… Цей скупий на похвалу Сіяк почав дуже здалеку.

— І тут раптом твій дзвінок. Цікаво, коли дзвонить небіжчик, правда ж?

— Я ж казав, що найцікавіше настане тоді, коли мертві почнуть повертатися з того світу.

— Ти так казав? — він кинув на мене здивований позирк.

— Ну, не зовсім я… Але…

— Але ти знаєш, що це під силу тільки елементалам, так? — Андре Сіяк знов ухопився за свою улюблену тему.

Він не знав, що в моїй грудній клітці ожила тонесенька жилочка, яка відтепер бриніла, як перетягнута струна. Поруч себе я відчував таку порожнечу, що її вже нічим не вибавити. І мені до всього було байдуже навіть тоді, коли він, нарешті, розщедрився на компліменти.

— Ти зробив добру справу. Думаю, що ти вже переріс свій секціон. Можливо, навіть перейшов в іншу якість. Нам би таких хлопців бодай десяток, і можна творити чудеса.

Я насторожився. Якщо наш психоаналітик співає панегірики, то чекай гіркої піґулки. Для врівноваження стану.

Ми виїхали на автостраду і повернули на Тулон. Моє омріяне місто Марсель залишилося збоку, зі швидкістю двісті кілометрів на годину ми віддалялися від його портів, від платанового бульвару Курс-П’єр-де-Пуже, від собору Тієї, що рятує на водах… Більше я ні про що не хотів думати і говорити. І, напевно, саме тому, відчувши Сіякову прихильність, одважився на запитання, яке, може, й не годилося б йому ставити. Та все-таки я чомусь думав, що заслужив таке право.

— Як ви гадаєте,— спитав я,— а її батько повернеться з того світу?

— Чий батько? — не зрозумів він.

— Хедин.

— Якої Хеди? — Сіяк не зводив очей з дороги.

— Тієї дівчини, що вийшла зі мною з літака,— просто сказав я, дратуючись його психологічними вивертами.