Розділ «Частина 2 РЕАЛЬНИЙ СВІТ»

— Чому не вбили? Погодься, це ж простiше. Нiхто нiкому нiчого не скаже.

— Кiро Антонiвно, — зiтхнув Сергiй, — ти ж сама прекрасно знаєш: мокруха не вирiшує проблему, а створює додаткову. Два трупи в Богом та людьми покинутому мiсцi, причому — два свiжих трупаки… Погодься, так швидше привернути увагу. Навiть якби обоє зникли в аномальнiй зонi з кiнцями, все одно ефект не такий. Справдi, вбити їх i десь потай прикопати набагато простiше, ефективнiше i навiть таємничiше. Немає тiл — немає дiл, сама ж розумiєш. Томiлiна з Шамраєм вважалися б зниклими без вiстi. «Убивчий» вiддiл ними б точно не займався. Нi, — Сергiй, затиснувши цигарку пучками пальцiв, провiв перед собою в повiтрi невидиму лiнiю, наче пiдводячи риску пiд дискусiєю. — Грохнути i пiдкинути трупи на видне мiсце означає закрити рота, однак не вирiшити проблеми. Грохнути i закопати, втопити, спалити — надiйнiше, та привертає зайву увагу. Спробувати вiдбити пам’ять — бiльш надiйний варiант, зважаючи на останнi вiдомостi про аномальну зону. Жiнка й чоловiк живi, хоча й не зовсiм здоровi. Мiсця в Пiдлiсному, значить, справдi якiсь поганi. Зачарованi, я б сказав. Навiть зачаклованi.

— Ти ж сказав, що не вiриш у все це!

— А я i не вiрю!

Бражник рiзко стиснув пальцi, цигарка переламалася, коричневий тютюн розсипався по пiдлозi. Кiра скривилась, Сергiй незграбно загрiб смiття пiд стiлець. Махнувши рукою, жiнка вiдкинулась на спинку стiльця.

— Не вiрю нi в чудеса блядськi, нi в привидiв сраних! — вигукнув опер, подавшись уперед. — Я тобi зараз так кажу, як мислили чи могли мислити тi, хто окопався в Пiдлiсному i шурує там. Дивись, така схема виходить: є дiвчина Тома, коханка банкiра i його ж утриманка. Живе в купленiй ним хатi, та жодних джерел прибутку не має. Стосовно неї коханець нiяк не розпорядився на випадок своєї смертi, бо мужику — сорок рокiв тiльки!

— Не лайся. Знаєш — не люблю, — трошки запiзно вклинилася Кiра.

— Та ну тебе! — вiдмахнувся Бражник. — Ти суть слухай, а не слова, iнтелiгенцiя… Коротше, ситуацiя така, що коханця вбили у розквiтi сил. Бачила це Тома чи не бачила — не в тому зараз справа. Очевидно, в неї i до того були якiсь проблеми отут, — вiн постукав себе кiнчиком зiгнутого пальця по лобi. — З чим це могло бути пов’язано i взагалi, що воно таке, я не знаю. Нехай розумнi люди пояснюють. Цiкаво iнше. Наша Тамара опинилася в критичнiй ситуацiї. Вона не знає, що буде далi, а значить — боїться. Вiд цього могла загостритись її оця хвороба? — Сергiй знову постукав себе по лобi.

— Якщо дiвчина справдi з розладом психiки. Припустимо, могла, — визнала Кiра.

— Не знаючи, що робити з собою, на кого скаржитись i вiд чого лiкуватись, Тамара вирушає в єдине, крiм дурдому мiсце, де її готовi вислухати i зрозумiти — у ту придуркувату газету. Там ведуться, їдуть у Пiдлiсне…

— Стоп! — знову вклинилася Березовська. — Чому купа народу, яка туди вже один раз їздила, нiчого не побачила, i всi повернулись неушкодженими?

— Не знаю. Видно, саме в той момент i не було нiчого аж такого особливого… Ну, з серiї: чого не можна бачити, — Бражник знизав плечима, дiстав нову цигарку та, перехопивши погляд господарки кабiнету, заховав її назад. — Це деталi, не до них тепер. Головне — журналiст Шамрай пише статтю про аномальну зону. Тi, хто в курсi справи, читають її i радiють. Он яку поганку, чорт забирай, вдалося завернути! Ось тiльки дiвчину це не заспокоїло. Вона зривається, мчить у Пiдлiсне, випадково натикається на щось, i з нею вирiшують вчинити так, нiби вона справдi побувала в паралельному свiтi. Благо, всi, включаючи нас iз тобою, Кiро Антонiвно, до такого пiдготованi. Далi — ще простiше. Вiтя Шамрай iде по слiдах Тамари в аномальну зону, там його теж зустрiчають вiдповiдним чином, знову обставляють, мов по писаному. Причому — писаному самим Шамраєм. I от, що лишилось в результатi вiд паралельного свiту?

Задоволений собою, Бражник все ж таки не стримався — рiшуче витягнув цигарку й, iгноруючи погляд Кiри, закурив. Вона мовчки дивилась на нього i Сергiй, зробивши кiлька затяжок, пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна, вiдчинив кватирку, викинув за вiкно бичок, кватирку залишив вiдчиненою, повернувся, сперся сiдницями на край пiдвiконня. Кiра далi мовчала, а потiм теж пiдвелася, пройшлась по кабiнету.

— Припустимо, Серж, ти маєш рацiю. Не в цiлому, бо питань таки дуже багато лишається. Та по основних пунктах — твоя правда. Особливо в тiй частинi твоїх висновкiв, якi стосуються бутафорiї. Отже, той або тi, хто хотiв подати Пiдлiсне як аномальну зону, домоглися свого. I означає це, Серж, ось що, — Березовська сперлася спиною об стiну, склала руки на грудях, очi пiд товстими скельцями окулярiв помiтно блищали. — Кримiналу немає, зате iнтрига i сенсацiя є. Журналiсти на низькому стартi, заборонити комусь в’їжджати в зону вiдчуження не може нiхто. Звiсно, якщо постаратись, то це зробити реально. От тiльки старатись нiхто не буде! Пiдлiсне — не мiсце скоєння кiлькох злочинiв, а мiсцевiсть, де вiдбуваються паранормальнi явища. Житомирська область опиняється в центрi уваги i тутешнє керiвництво поки не бачить шкоди саме вiд такої слави. Тема свiжа, слава не скандальна.

— До чого ти пiдводиш?

— А до того, Серж: поки що тiльки нам з тобою здається, наголошую, — вона нацiлила на опера палець, — лише здається, що в Пiдлiсному скоєно якийсь злочин. Отже, те, що для iнших є аномальною зоною, для нас iз тобою — мiсце скоєння злочину. Мiсце пригоди. Яке, Сергiю Петровичу, вже пiслязавтра затопчуть орди журналюг, дослiдникiв i просто роззяв. Тому якщо ми хочемо шукати хоч якусь адекватну вiдповiдь по гарячих слiдах, дiяти треба чимшвидше. Поки, як кажуть у тому анекдотi, не почалося. Тому краще своїх дiй нi з ким не узгоджувати. Згоден?

Бражник почухав макiвку.

— Що можу сказати… Маємо типовий план «А». Треба придумати план «Б» на випадок нештатної ситуацiї — i вперед, за орденами. Тiльки одне уточнення, Кiро…

— Слухаю.

— Ти лишаєшся тут. Нiби як у тилу. Спокiйно! — вiн швидко виставив руку вперед, наче захищаючись вiд удару у вiдповiдь на пропозицiю, котра зазiхає на гендерну рiвнiсть. — Спокiйно, тут теж людина потрiбна. Сама ж казала — часу мало, питань багато. Я попхаюсь завтра в те прокляте Пiдлiсне. Якщо до того часу Шамрай не оклигає, а у Тамари не вiдновиться ще якийсь клапоть пам’ятi, пiдеш у лiкарню i спробуєш почергувати бiля журналiста. Раптом за цей час хтось iз потерпiлих таки пригадає щось корисне. Тодi ти негайно даєш менi знати. I ще, — вiн на мить зам’явся. — Будемо до кiнця послiдовнi, Кiро Антонiвно.