Розділ «Частина 2 РЕАЛЬНИЙ СВІТ»

— Це як?

— Так: нехай хтось iз тiєї газетки пiдкаже тобi якогось мудрого дядечка. Який розбирається в цих паралельних свiтах. Може, розмова з ним теж якусь користь принесе. Раптом… Тiльки не кажи нiкому, добре? — Бражник пiдморгнув. — Раптом паралельнi свiти iснують, i ми дарма стараємось… Ну, не проти?

— Вмовив, — зiтхнула Кiра, визнаючи правоту опера. — Хтось справдi мусить прикривати тили. Сьогоднi, — вона глянула на годинник, — туди вже не варто вибиратися. Скоро темнiти почне. Не знаю, на кого чи на що наштовхнулась у Пiдлiсному серед ночi Тамара. Але сьогоднi однаково не варто. Тим паче, що ти, чула, клiєнт для ДАI. Але, — вона вiдлiпилася вiд стiни i повернулась за стiл, — я, власне, не для цього тебе зараз покликала. Якби прокурор не подзвонив, я б i не пiдняла цю тему.

— Отже, добре, що пiдняла. План «А» придумався.

— Насправдi є дещо iнше. Iнша iнформацiя. Вiктора стосується. Шамрая.

Це сталося влiтку двi тисячi четвертого року.

Але Кiра почала не з тiєї iсторiї, а з пояснень, чому вона взагалi зацiкавилась особою потерпiлого журналiста. Дуже просто: довкола Тамари теж виникало забагато питань, але ситуацiя з нею виглядала цiлком прозорою. Натомiсть про Шамрая слiдство не знало навiть елементарного. Зробивши запит по особi громадянки Томiлiної, слiдча не отримала нiчого: не була, не притягувалась, участi не брала. Зробивши аналогiчний запит щодо громадянина Шамрая, вона не сподiвалась на якусь конкретну iнформацiю. Проте, на неабиякий свiй подив, швидко дiзналась: Вiктор проходив по досить гучнiй кримiнальнiй справi. Спочатку — як свiдок, потiм — як потерпiлий. Тiльки заяву забрав, а отже, справу не порушили. Там i без Шамраєвої заяви клопоту вистачало.

Кiра Березовська дуже добре пам’ятала справу Кострицi.

Третього червня двi тисячi четвертого року в центрi мiста, на вулицi Київськiй, п’яний водiй влетiв машиною просто на тротуар i, розiгнавши переляканих пiшоходiв, збив бабусю i її семирiчну онуку. Не зупиняючись, навiть не збавляючи швидкостi, порушник на ходу розвернувся i на очах десяткiв людей зник з очей.

Неподалiк стояли припаркованi старенькi «Жигулi». Їхнiй власник саме пив чай i спiлкувався зi знайомою дiвчиною в найближчому кафе. Побачивши такий «бєспрєдєл», вiн пiдiрвався, стрибнув за кермо i погнався за порушником. Звiсно ж, не наздогнав — як завжди в таких випадках, ДАI зупинила його. На щастя, знайшлася купа свiдкiв, яка пiдтвердила: хлопець нi в чому не винен, навпаки — спробував наздогнати злочинця.

Вiдважним хлопцем виявився Вiктор Шамрай, працiвник однiєї приватної мiсцевої друкарнi. Вiн запам’ятав номер злочинної машини. До речi, вiн виявився не єдиною людиною з гарною пам’яттю: цей номер зафiксували ще троє свiдкiв. Щоправда, нi Вiктор, нi хто iнший так i не роздивились обличчя того, хто кермував, i чи сидiв у салонi ще хтось.

Потерпiлих забрала «швидка». Бабуся в останню мить встигла захистити онуку, прийнявши основний удар на себе. Понiвечена, вона померла пiд вечiр. Дiвчинка лишилась живою, та численнi переломи треба було довго i серйозно лiкувати, бажано в Києвi — житомирськi лiкарi не мали необхiдних можливостей.

За номерами швидко вирахували й машину. Автомобiль був зареєстрований на iм’я Едуарда Кострицi, племiнника вiдомого в Житомирi бiзнесмена Василя Кострицi. Саме в той час багатий та впливовий дядько був за кордоном, тому нiхто i нiщо не завадило мiлiцiї заявитися додому до його племiнника. Едик спав п’яний: вчора бурхливо вiдсвяткував свiй вiсiмнадцятий день народження. Поруч спала така ж сама п’яна дiвка. Знаходилися вони в особистiй квартирi Едика: батьки подарували на вiсiмнадцятирiччя. Костриця-старший успiшно займався нерухомiстю.

Машина була дядьковим подарунком. Не на день народження, просто так (племiнник давно хотiв автомобiль). Насправдi такому як Василь Костриця не новий, хоча й досить пристойний «бумер» не коштував нiчого. Машину йому пiдiгнали за борги i взяти її було радше справою принципу, нiж реальною потребою. Костриця просто зiпхнув її племiнниковi i тут же забув.

Розбурканий «пекельний водiй» спочатку нiчого не розумiв, потiм про всяк випадок послав усiх присутнiх (що потiм дослiвно i старанно зафiксували в потоколi), а коли на нього одягали кайданки, думав, що це такий екстремальний розiграш. Та зрозумiвши в чому справа, вiдразу пiшов у глуху вiдмову. Дiвиця про всяк випадок теж усе заперечувала, навiть вiдмовлялась назвати свої iм’я та прiзвище для встановлення особи.

Костриця-старший пiдняв усе мiсто на вуха, але єдиний реальний результат його дiй — адвокатовi за якусь нереальну суму вдалось витягти протверезiлого i вiд того переляканого Едика з КПЗ тiльки пiд ранок. З хлопця взяли пiдписку про невиїзд, батьки швиденько заховали його в лiкарнi, пояснивши: у дитини нервовий шок, а як наслiдок — розлад центральної нервової системи.

Та слiдству насправдi було байдуже. Навiть бажаючи, вiдмазати Едика вiд цiєї iсторiї не виходило. Хлопець пiд час затримання заявив: машина марки БМВ державний номер такий-то — його, її нiякий пiдарас не викрадав, а тому, хто насмiлиться це зробити, повiдривають яйця. Правда, Едик уперто товк, що вiн нiкого не збивав i взагалi не при дiлах. Тiльки семеро свiдкiв встигли зафiксувати номер, а свiдок номер один, Вiктор Шамрай, навiть гнався за «бумером», тому розгледiв автомобiль i його номери як слiд. Раз машину нiхто не крав i крiм Едика нiхто нею кермувати в той день не мiг, висновок напрошувався сам собою: Едуард Костриця винен у смертi однiєї людини i калiцтвi другої, неповнолiтньої дитини. Суд i вирок — справа часу.

Костриця-старший розумiв це як нiхто. Тому, докладаючи максимум зусиль для затягування часу, вiн дочекався повернення старшого брата. Василь Костриця приїхав у лiкарню до племiнника, вигнав, кажуть, усiх не лише з палати, а навiть з коридору, i за двадцять хвилин перелякана медсестра мовчки витирала мокрим рушником кров з обличчя Едика, а сам вiн спльовував у рушник уламки одного з переднiх зубiв. Але цi подробицi спливли потiм, випадково, i до справи у виглядi свiдчень пiдшитi не були.

Вирiшивши, що на цьому виховний момент завершився, Василь Костриця взявся за справу серйозно. Почалися дзвiнки з Києва на потрiбнi телефони i в потрiбнi кабiнети. А потiм шестеро очевидцiв один за одним рiзко помiняли свої покази. Двоє взагалi вiдмовились, сказавши, що нiчого насправдi не бачили, просто хотiли чимось допомогти рiднiй мiлiцiї в пошуках негiдника. Троє заявили, що помилились в цифрах, i називали кожен iнший номер, остаточно збивши слiдчого з пантелику. Один тримався найдовше, та пiсля того, як у нього самого згорiла машина, теж сказав: помилився, номер «бумера» справдi не може назвати точно.

Тим часом скалiчену дiвчинку оперативно вивезли до Києва на спецiально обладнанiй машинi комерцiйної медичної служби. Там її поклали до лiкарнi i зараз вона ходить, хоча кульгає, голова часом паморочиться. Та в цiлому потрiбну медичну допомогу надали таки вчасно. Нехай i не негайно, проте не затягнули. У скiльки обiйшлося лiкування i хто заплатив — таємниця. Головне: родина дiвчинки перед тим, як їхати з нею в лiкарню, забрала заяву. Претензiй вони не мали. Тим бiльше, що, як тепер з’ясувалося, до кого цi претензiї — невiдомо. Адже шестеро свiдкiв уже не такi категоричнi. Та й сам Едик клянеться-божиться: напився напередоднi, наiменинився, не вилазив з лiжка цiлий день, вiдходив. Дiвчина згадала все i написала з цього приводу аж чотири аркушi власноручних показiв.