Розділ 11 На Торжищі

Бар-Кончалаба аж очі закрив і закрутив головою у захваті.

– І ти віриш у цю маячню? – необережно спитав я, бо немає нічого гіршого, аніж розбивати мрії людей.

– Це не маячня! Не маячня! – заверещав Бар-Кончалаба. – Не маячня! Так і є!

– Добре, добре, нехай так і буде! – погодився я.

– Цікаво, а чого це тебе досі не ведуть на Торжище? – Бар-Кончалаба підозріло подивився на мене. – Рабів, яких з тобою пригнали, вже вивели, а тебе ні?

– Мене наказано продати якимось чорним чаклунам… – я хотів спитати у Бар-Кончалаби, хто це такі, але він підхопився, наче на розпечену сковороду сів, і побіг, мовби за ним сто чортів гналося. – Стій, ти куди?

Я озирнувся навколо, щоб побачити, що ж так налякало письменника, але нічого страшного не помітив. Здається, Бар-Кончалаба чкурнув через те, що почув про чорних чаклунів, і це навіювало погані думки. Я знову підійшов до огорожі, визирнув до Торжища. Там вирував потік чудовиськ. Я побачив, як повели раба. Мабуть, з тих, що пригнали зі мною, я не встиг їх роздивитися краще, та й вони були схожі один на одного. Раба тягнуло на мотузці страшне чудовисько, схоже на величезного рака. Одна з клешень цього рака була в крові, і паща теж. Здається, саме таку істоту вбив Набока, ще той, старий, який віддав своє ім’я Понамці. Я перелякано дивився, коли несподівано в щілині з’явилось чиєсь око. Величезне, як яблуко, воно дивилось на мене, а потім я побачив у ньому зміну, яка буває у погляді хижака, що відчув здобич. Я кинувся геть, позаду почувся рев. Потужний удар пробив огорожу, я перечепився і впав, за мною тягнувся ланцюг, щось смикнуло мене і поволокло, я хапався руками за землю, та де там, коли почулися свистки і крики. Щось грізно заревіло і мене відпустило. Це набігли шестирукі на птахах. Вони відігнали чудовисько, поставили на місце звалений паркан, на мене не звернули уваги. Я відповз під хату і там лежав. Не бачив, хто на мене нападав, і не хотів бачити. Дякував богові, що на Торжищі підтримувався порядок.

Я лежав і тремтів досить довго. Згодом відійшов від переляку. Хотілося пити. Спробував заснути, щоб час спливав швидше. Прокинувся від того, що мене штовхнув панич. Так розумію, що всіх рабів він продав, повернувся задоволений.

– Ну що, ходімо розповіси, як ти тут опинився, – сказав він. Розмовляв українською, майже без акценту.

Я озирнувся.

– А де слуги? – спитав і тут же подумав, що зробив помилку, бо слуга мусить тільки відповідати.

– Відправив їх на Січ з возом товару, – панич і не думав бити мене у відповідь. – Заходь.

Відчинив двері у невелику, складену з каменю хату, запросив мене. Я вказав на ланцюг від ошийника. Панич зняв ланцюг. У хаті тій було прохолодно та темно. Панич зачинив двері, запалив свічку, сказав мені сісти на підлогу.

– Їсти, пити хочеш? – несподівано поцікавився він.

– Так, пане.

Він кинув мені на підлогу шматок хліба, сушену тараню, поставив кухоль води. Почекав, поки я поїм та нап’юся.

– Ну, тепер розповідай, що там трапилося.

Я розповів. І про бій на Заставі, і про суд.

– Якщо тобі присудили чекати, що з братом Непийпивом буде, то чого на Торжище прислали? – спитав панич, коли я закінчив.

– Не знаю. Але вирок свій я чув, як і всі чули. А чому мене продати наказали, то мені не відомо. Але ж дивно це. Якщо винний я, то стратити мене потрібно. Якщо невинний, то залишити. А мене продають, наче раба.