Розділ без назви (2)

— Пригадуєш вислів: кров — не водиця?!

А потім Христинка бере мене за руку. Веде до себе в кімнату, показує весь свій нехитрий скарб і говорить, що вона мене дуже-дуже любить, бо вона знає, як то добре мати старшу сестру. Он у дитячому садочку в Равлика-Павлика (він насправді не равлик, то його так красиво прозивають дітки) є старша сестричка Полінка. То вона його щодня з садочка забирає і дорогою різні цікаві історії розповідає.

— Ти мене тез будес з садоцку забилати? — запитує Христинка.

Я киваю. Які можуть бути заперечення? Я ж старша сестра.

Так, Віктор — геній. І де він тої мудрості набрався? Мо’, на війні? Добре, що зайшла в супермаркет. Від його фінансової допомоги відмовилася. Благо, нам позавчора виплатили аванс за вересень. Копійки, звісно, однак, якщо чесно, на чайові гості «Янгола» ніколи не скупилися. Тож дещо собі можу дозволити. Принаймні зекономлю потім на цигарках і пиві. Поки роботу нову знайду, дечим доведеться жертвувати.

Ця лялька лежала у великому кошику впереміж із іншими м’якими іграшками та сумно й трохи розчаровано дивилася на світ. Уже й не сподіваючись, що поміж кольорових зайчиків та песиків хтось таки оцінить і помітить її. Довге плаття оливкового кольору, червоні буси на шиї. Пришиті зелені очі-намистинки, намальовані чорним на тілесній тканині риси обличчя — брови та ніс. Приклеєні червоні коралові губи з м’якої тканини і сніп розкішного пшеничного волосся. Такого ж неслухняного, як колись у дитинстві в мене. Я взяла ляльку в руки. Покрутила. Ніяких пришитих чи пришпилених наліпок з адресою виробника та ціною. Правда, на кошику згори великим чорними буквами написано, що то акційний товар і коштує весь однаково.

Мені лялька сподобалася. І то було дуже-дуже по-дурному, але я її той… поцілувала по-особливому. І в той момент подумала собі: припустімо, я справді янгол і в мені є ота дрібка Божої благодаті, котру мусять мати всі янголи. Так от, нехай із моїм поцілунком крихта тої благодаті залишиться в тій ляльці. І хай вона стане маленьким оберегом для моєї молодшої сестрички.

Троянди не бувають потворними. Вони — втілення не лише кохання, але й краси. Це вам підтвердить будь-хто. Та чомусь саме таке дивне порівняння — «потворна троянда» — спало мені на думку, коли я зважилася пильно зазирнути в очі Софії. Зрештою, варто уявити, що хтось забудькуватий замість того, аби викинути прив’ялу квітку на смітник, забув її у вазі на тиждень-другий. А вона, всупереч усім законам біології, вперто чіпляється за життя, живлячись залишками води, що встигла застоятися та засмердітися. Повірте, це огидне видовище. Загляньте до кімнати, чи не час позбутися такої квітки? Як не викинути на смітник, то, наче випадково, залишити на лавці в найближчому парку. Хай краще хтось незнайомий, поспішаючи у важливих справах, раптом завмре: яка краса колись була! А потім, прохопившись, метнеться далі. Та того ж таки вечора раптом відчує нестримне бажання купити дружині чи подрузі, доні чи мамі квіти. Хай навіть у неї не день народження, і не день янгола, а до Восьмого березня ще півроку…

До чого тут змучені троянди та Софія? Та просто одного разу я дозволила собі зазирнути їй в очі…

Сидимо на кухні, п’ємо чай, заїдаючи його тортом. Розмова не клеїться. Христя носиться дзиґою по квартирі, притискаючи до себе ляльку Ядвігу. Софія намагається не дивитися на мене. Уважно вивчає то чай, то торт, то втуплюється у сутінки за вікном, то щось там говорить малій. А мала — вогонь. Зовні нагадує мене на дитячих світлинах. І якби хтось став переконувати, що зовсім ми не рідні, тепер би не повірила. Он і ямка на бороді у неї така ж, і очі зеленуваті, з дивною переміною.

— Софіє, чому ти мені не розповіла раніше про все? І про Христю, і про… нашого з нею батька?

Я стараюся хоч якось підтримувати зовсім ніяку розмову. Знову втомлені очі навпроти.

— Я не буду брехати тобі, Адо. Не розповідатиму, що довідалася про тебе лишень учора. То неправда. Мене просвітили добрі люди трішки раніше. Тільки не запитуй хто, гаразд? Це не має значення. Я намагалася тобі сказати і про себе, і про Христю. Я взагалі вважала, що ти хоч щось маєш знати, і тому того ранку, коли вас з Ірою викрали, завела розмову про вигадану подругу з малям. Пригадуєш? Ти мені ще психолога дитячого нараяла. І я зрозуміла, що ти про Христю, а тим паче про свого батька, анічогісінько не знаєш.

Жінка вмовкає, притишено сьорбає чай, ложкою колупається в тарілці з тортом. Вона його майже не їсть, просто зумисне шпортає, щоб не дивитися на мене. Мені стає її шкода, і я розумію: треба забиратися. Софія мусить звикнути до думки, що в її доньки з’явилася сестра, не віртуальна, а дуже навіть реальна. І що та сестра тепер від них не відчепиться, бо врешті дізналася правду.

Що за потвора мій батько, якщо через нього ця колись дуже красива жінка перетворилася на загнаного звіра, на холодну троянду? Хоча… є в ній щось таке, що навіть лякає. Віктор має рацію: Софія далеко не жертва. А хто? Звичайна історія. Софія — зваблена, потім закохана, згодом покинута та врешті озлоблена на весь чоловічий рід жінка.

Удавано зацікавлено озираюся на годинник, що тікає на стіні у мене за спиною.

— Овва, як пізно! Мені той, Софіє, час. Треба трішки раніше лягти, завтра на пари. Два дні прогуляла, тепер мушу надолуджувати.

Софія не просить мене залишатися. Зате Христі ця ідея подобається. Мала просто благає:

— Се лано. Адоцко, не йди, будь ласка.

Вона має щодо мене великі плани: ми повинні з нею збудувати хатку для Ядвіги, прикрасити житло малюнками, а ще придумати Ядвізі друзів та купу-різну всяких проблем, тобто пригод. Я всміхаюся на такі плани малої Христини. І обіцяю, що обов’язково завтра зайду, якщо мама не заперечуватиме. Мама мовчки хитає головою. Вона не заперечує.