Розділ без назви (2)

— Адо, можна спитати про особисте?

— Тобі можна. — Тю, сама від себе такого не чекала. Дурка, дурка ти, Адо! Кокетуєш? Зрештою, чому б і ні? Віктор — він надійний і справжній. Як друг — це ідеал. Але така моя відповідь дає йому надію на… На що? Гаразд, я подумаю про це колись, згодом тобто, чи не подумаю. Неважливо. Зараз не до плаксивих сентиментів.

— Ти пам’ятаєш батька?

— Ні, — відповідаю, не роздумуючи. Кажу правду. — А нема кого пам’ятати, Вікторе. Я ж ніколи його не бачила і не знала. Бабуся Ядвіга, яка ростила мене і була його матір’ю, стверджувала, що він загинув. Тобто занесла його недоля на заробітки в далекий Магадан, і там він випадково потрапив під машину. Мама мені наполегливо втокмачувала в голову інше: батька вбили грабіжники ще до мого народження. Хай там як, за версією двох найрідніших мені людей, мій батько мертвий. Принаймні вважався таким до вчорашнього дня. Тепер з’ясовується, що він навіть дуже живий і в мене є молодша сестра. А який він — не знаю. Бабуся Ядвіга все переконувала мене і себе, очевидно, що дуже хороший. Дехто стверджує, що люди не змінюються. Змінюються тільки обставини, які впливають на вчинки. Я не знаю, чи можуть змінюватися янголи? І не знаю, чи хочу його бачити? Хіба що заради цікавості. Я стільки років вважала його мертвим. Інколи покійникам не варто воскресати. Бо розчарування може стати крахом надій, а зачарування так і не настане.

Говорю це з гіркотою в голосі. Віктор якось розгублено промовляє:

— Ти впораєшся, Адочко, ось побачиш. Бо ти сильна, бо ти пам’ятаєш, як це — бути людиною і мати безсмертну душу.

Мене ціпить від його слів. Бути людиною? Так, я справді про це пам’ятаю, і, попри всі мої здогади чи правду, яка так несподівано впала мені на голову, — «ти янгол, вау! Чому не чути радісних вигуків?», — я досі маленька людина, дівчинка Адуся зі слабостями та жалями, дрібними гріхами та добрими вчинками, не привчена дорослими ходити до церкви, до молитов та богослужінь. Але яка так любить бувати в храмах. Приходити, запалювати свічки, годинами сидіти в куточку на табуретці та слухати небесні хори. Треба запитати якось Віктора, чи він також чує, як у церкві співають янголи, славлячи Отця Небесного. Спів той можна почути тоді, коли мало людей у храмі, бо під час служби Божої за людськими хорами янгольські вмовкають.

— Бути людиною? — перепитую його. — Вікторе, а ти віриш в існування кольорових янголів?

Я не стану розпитувати, звідки йому відомо про мого батька і про сестру. Він давно працює в «Темному янголі», нормальний (тобто без збочень — це я вже давно просканувала) чоловік, має гарний зір, відмінний слух та непогану логіку. Принаймні скласти докупи два і два йому під силу.

— Гарно ти їх усіх називаєш — кольоровими. Ех! До чого тут віра, Адочко? — сумно відповідає. — Вони просто існують незалежно від того, віримо ми в них чи ні. Хочеш притчу? Вона про те, як і в що ми віримо.

Я киваю. І він це скоріше відчуває, аніж бачить.

— Якось посперечався студент із професором. Професор був переконаним атеїстом і демонстрував це на кожному кроці. Студент навпаки — ріс віруючим чоловіком.

Студент упевнено казав: «Усе, що є довкола нас, створене Богом. І навіть те, чого ми бачити не можемо, також існує з Його волі та з Його умислу».

«Усе-усе, молодий чоловіче, ви впевнені?» — саркастично перепитував професор.

Студент був упевнений.

«Що ж, юначе, за вашою версією, якщо Бог створив все, то він створив та впустив зло у наш світ. І, згідно з принципом, що наші вчинки визначають нас самих, Бог є добром, але він є й злом».

Професор був задоволений собою, вважаючи, що переміг у суперечці ще одного боголюба. Дуже просто довівши, що Бога не існує, бо ж усі на світі релігії стверджують, що Бог — це любов, Бог — це добро. Але як же бути зі злом, яке він створив?

«Пане професоре, — озвався студент, — а холод існує, як ви гадаєте?»

«Звичайно, — професор здивовано розвів руками. — Невже ви ніколи взимку не замерзали, мій юний друже?»

«Насправді, пане професоре, холоду не існує. Відповідно до законів фізики, те, що ми вважаємо холодом, є відсутністю тепла. Будь-яку річ, та й людину, можна дослідити на предмет того, чи виділяє вона енергію та чи передає її. За низьких температур уся матерія стає інертною і не здатною реагувати на будь-що. Ми, люди, придумали слово „холод“, щоб описати фізичне явище відсутності тепла».