Розділ без назви (2)

— Ого! Фізика? Супер! У мене з фізики завжди була трійка. Я недотепа.

— Не кокетуй, Адо! Ти розумниця! А взагалі, ця притча з хвостом. І знаєш, із яким? Кажуть, що то насправді й не зовсім притча, а бувальщина. А тим розумним студентом був Альберт Ейнштейн.

— Хм. Цікаво. А я знаю ще один його вислів, і ти, мабуть, теж його чув: «Випадковостей насправді не буває. Бо випадковість — то невидима присутність Бога».

Віктор усміхається:

— Я не певен, що це сказав Ейнштейн, але сказано добре.

— Вікторе, а чому, скажи, ти так різко змінив фах? Розчарувався у фізиці, так? — Цікавість не тільки Варварин ніс загубила, але не можу втриматися.

— Ні. Розчарування тут ні до чого. Жодна наука так чітко та лаконічно не пояснює уклад Всесвіту, як фізика. І при цьому не заперечує присутність Бога в усьому, навіть у людині. Просто, знаєш, я дуже люблю пригоди, Адо. — Безтурботно відповідає. — А в дев’яності було навіть романтично записатися добровольцем у ряди найманців. Узяв на рік академку, хоч щойно після армії. Тільки-но встиг до вишу вступити. Нагірний Карабах, чула, мабуть? Так от, туди мене доля закинула. Тільки не питай, як воно там, убивати чи помирати. На війні, як на війні. Крапка. А коли повернувся, то все змінилося довкола. Усе, що вчора було важливим, тепер здавалося дріб’язковим. А ще на додачу — криза в державі. Я ж сирота, Адо. У мене тил не дуже сильний. І зовсім не хотілося вішати свої проблеми на плечі родичів, які й так мені багато чого дали, коли всиновили мене. А мене з моїм послужним списком із руками й ногами в охоронці будь-куди брали. Перевівся на заочний, думав, що от-от криза мине, все налагодиться і я ще встигну побути стаціонарним студентом. Та не склалося. Утягнувся. І знаєш, не жалкую. Якби не моя теперішня робота, то от і тебе б не зустрів.

Я не встигаю більше ані запитати, чи це правда, що всі фізики насправді в душі відверті лірики, ані вибачитися за надмірну цікавість, бо лунає фраза, яка повертає до реальності:

— Ну от, Адо, приїхали. Я чекатиму в машині. І не сперечайся. Якщо буде потреба чи ще якісь там указівки — телефонуй. І дружня порада: ондечки, бачиш, супермаркет. Сходи, купи сестричці якогось гостинця. Бо вперше йти в гості до родички з порожніми руками не годиться. Тим паче до дитини. Гроші маєш?

Надійність чимало важить у цьому перепадистому світі. От, скажімо, широкий поріг, чи то призьба, як говорила моя бабуся. Він надійний чи…Трохи розсохлий, тому й скрипучий. І, може, виглядає не надто святково, он фарба де-не-де облупилася, дерево шашіль почав точити. Але він продовжує чесно виконувати своє призначення, і якщо йому не заважати, то служитиме довго та надійно. Бо так приємно, вирушаючи до невідомих країв, де й вулиці вимощені золотом, присісти на нього, підзарядитися. Може, й помріяти вголос, услухаючись у нібито аж співчутливе порипування…А потім? Потім більшість із нас іде собі, навіть не подякувавши. А він і не образиться. Просто терпляче чекатиме чергового мандрівника чи господаря, який нарешті після довгої розлуки повернеться додому…

От саме на такий поріг дуже схожий Віктор. Звісно, подібний комплімент може й образити, та я зовсім не збираюся ділитися своїми розмислами. Зрештою, такий друг аж ніяк мені не нашкодить.

Софія відчиняє вхідні двері. У жінки втомлені та припухлі очі — може, від недосипання, а може, від сліз. Здається, вона на мене чекала. Бо не дивується моїй несподіваній з’яві й зовсім не церемониться.

— Ну, привіт! Давно знаєш?

Криво посміхаюся. Простягаю Софії купленого в супермаркеті тортика. Зараз не та ситуація, щоб обманювати чи ховати тузи в рукаві:

— Від учора.

На голоси вибігає з кухні мале біляве пухнасте диво з зеленими стрічками у кісках. Мала запитально і трохи насторожено вивчає мене. Але, напевне, я їй подобаюся, бо вона враз починає мені щиро всміхатися.

— Знайомся, Христинко, — втомлено каже Софія. — Це — твоя старша сестричка Ада.

Я ніяковію. А чи часто вам доводилося вже у зрілому віці знайомитися з рідними братами та сестрами? Одне діло, коли знаєш про нього чи про неї від народження, бачиш, як дитя росте, змінюється. Як то мій брат Ромко — з верескливого рожевого кокона він поступово перетворився на свідомого балакучого індивіда. А тут — такий сюрприз. Я мовчки простягаю малій іграшку, щойно куплену в супермаркеті. Та плескає задоволено в долоні та кидається спочатку до іграшки, а потім до мене.

— У мене є сестла, ула, мамо! Дивися, яка гална ляля! А мозна я зватиму її Ядвігою?

Ми з Софією перезираємося, поки мала щось там по- дитячому лепече до ляльки. «Треба ж таке!» — читає на моєму обличчі Софія. Цікаво, вона бачила хоч на фото мою бабусю? Напевно, бачила, бо дуже тихо, так, щоб тільки я почула, говорить: