Розділ без назви (2)

— Але ми дуже-дуже любимо людських жінок і народжуємо від них дітей. То чиї діти, Антоне? Людські чи нелюдські? Це зараз я й про себе кажу, і про тебе, і про Едуардовича, і про свого батька. Антоне, це сумна розмова! На кожен твій аргумент у мене знайдеться контрольний словесний постріл у серце чи в голову. Зрадників, Антоне, ніхто не любить, байдужих — теж. І колір не має значення. Зрада є зрада. Сірі просто бояться сильнішого. Світлим і темним ми насправді до одного місця, поки не плутаємося під ногами. І ми можемо хоч до другого пришестя надувати щоки та переконувати Творця небесного у власній значущості — це не поможе. Бо значущими тут, тобто на землі, є виключно вони. — Я гнівно вказую пальцем на вікно. — Вони — смертні люди з безсмертними душами. От за душі отих «нікчемних» людей — це не я так думаю, це ви, сірі, так вважаєте — між темними та світлими і йде боротьба. Тож не треба мені співати про нашу сіру значущість, зрозумів мене?

— А ти, ти… — Антон лютує. Зривається на ноги. Таки добилася свого, вивела чоловіка з себе. — Ти знаєш хоч одного зі світлих і темних янголів? Ще ті екземпляри! Вони… вони… ще гірші.

— Гірші? Вах-вах! — розпачливо плескаю в долоні й додаю саркастично: — До речі, шановний, а що світлі та темні тут, тобто на грішній землі, забули? Це ж сірих Творець на землю заслав, до людей на перевиховання. А світлі та темні? Хм! Одні наче мали б стерегти пекло, а інші — рай.

Антон збараніло дивиться на мене. Аж рота роззявив після почутого. О, горіти мені в пеклі за сказане. Чи куди там відправляють по смерті на перевиховання сірих янголів? Розумію, що плету дурниці. Який там, до янголів, рай, яке там, до дідька, пекло?

— Не парся, Антоне, я шуткую. Бо ти мене дістав, — говорю майже примирливо. — Так, я не знаю жодного світлого і жодного темного янгола. Правда, донедавна якось жила і без товариства сірих, і жила не гірше, аніж тепер, коли довелося з вами познайомитися. Але я знаю людей. Дехто з тих, кого ви не дуже поважаєте, міг би стати взірцем для наслідування. Покидьків серед людей вистачає, але хороших, чудових світлих душ теж багатенько. Недарма Валерій колекціонував людські душі…

— Ти впевнена, що тільки людські?

Я здивовано дивлюся простісінько в очі Антону. Наші погляди схрещуються. Я згадую слова Господаря про те, що у нього тут лишень частина колекції, і то не найкраща. Ох, Антоне, я таки вже ні в чому не впевнена. Однак зараз мене цікавить геть інше:

— І все-таки, Антоне, чому ти тут?

На що схожа душа Антона? Я спокусилася і зазирнула в дзеркало.

Що сіре — то вовк, знаєте таку приказку? Не дурний вигадав. Я от, чесно кажучи, спершу злякалася, і дуже: це ж як треба жити і як поводитися, щоб душа як вовк виглядала?! Той, хто вірить у благородство цих звірів, їх, певно, хіба що в зоопарку бачив, та й то не під час годівлі. А так — хижак хижаком: за здобич уб’є, поперед ватажка зграї не попхається, але лиш до пори, поки в силу не увійде, аби кинутися тому на шию. А там уже чия карта зверху ляже. А виє ночами не тому, що місяцем милується чи самотність спати не дає, а попереджає всіх, хто може стати суперником: тут територія надійно застовплена, хто поткнеться — смерть.

Потім придивилася уважніше до сірої сутності Антона і трохи розчарувалася. Йой, то навіть не вовк, а великий сірий пес із вуличної братії, звісно, не з домашніх мазунчиків. Узяли з вулиці, вимили, щоб не тхнув недоїдками зі смітника, мо’, й відлупцювали, аби правила пристойної поведінки добре засвоїв. Навіть змогли навчити, як правильно на животі повзати, щоб шмат м’яса смачніший отримати. Молодці дресирувальники, митці просто. От тільки так і не помітили, що в очах прирученого знайди палахкотять жовтуваті вовчі вогники. Відчує колись себе в силі — кинеться без роздумів на ватажка.

2. Софія

Домашню адресу Софії мені дав Антон. Він — моє сьогоднішнє довідкове бюро. Дав, не перепитуючи, для чого, не вигадуючи причини не давати. Бо міг збрехати, що не знає і що всі анкетні дані працівників буцімто згоріли під час пожежі. І не став переконувати, що, мовляв, не варто мені поки до Софії пхатися, слід спочатку про неї зібрати інформацію. Потеревенити з обізнаними людьми. Антон зрозумів, що зараз я дію так, як мені заманеться, й на решту сірого світу мені наплювати.

Антон пішов. Лишивши, крім Софіїної адреси, і свою, а ще номер мобільного та домашнього телефонів. Я вагалася буквально кілька секунд. А тоді зателефонувала Віктору. Попросила, щоб він супроводив мене.

Я не боялася випадів з боку своїх одноплемінників. Вони зайняли вичікувальну позицію, бо, думаю, мало хто з них вірить у мою всесильність. Але схильність перестраховуватися і тут узяла гору, от вони й чекають, що далі чи хто далі… Але є прислужники, і їх багато. Істоти чи недолюди. Як хочете їх називайте. Задля того щоб вислужитися, ті покручі готові на багато що. Ліпше, коли тобі прикриває спину не найманець, а добрий друг. Нехай він навіть закоханий у тебе. І зараз це не дратує, скоріше, навпаки.

— Адо, ти ж там обачно поводься. Гаразд? Софія — ще та штучка. І не роби великі очі, нібито ні про що не здогадуєшся. Я її знаю давненько. На янгола з крильцями вона аж ніяк не тягне. Поганка ще та. Знаю ту плаксиву історію, яку вона розповідає геть усім про типу розбите серце найкращої подруги, нещасне кохання та проблеми з малою через погану спадковість.

Я здивовано витріщаюся на Віктора. Той сумно посміхається.

— Невже гадаєш, що ти єдина, з ким Софія ділилася сокровенним? Ой, любить ця коза з людей сльозу вичавити. Мені доньки шкода. Так-так. То її дитя, а не колежанчине. Узагалі сумніваюся, чи якась там колежанка існує. А мала в неї хороша. Якось кілька разів підвозив їх то до поліклініки, то в банк. Між іншим, згідно з розпорядженням Едуардовича. Мала ще та торохтійка, будь-кого заговорить до смерті. Диво, а не дитина. Та з такою матінкою є всі шанси вирости як мінімум стервом. Добре, що у Христі тепер сестра з’явилася. Може, для дівки не все ще втрачено.

Це ми так розмовляємо дорогою до помешкання Софії. Живе вона аж ген на Сихові. І від парку «Знесіння» до площі Червоної Калини в годину пік ой як довго пертися. Зрештою, везти всі свої гризоти громадським транспортом, у переповненій маршрутці, — то майже самовбивство. Довга реабілітація гарантована.

А я зараз досить комфортно чуюся. Сонце та вітер зробили свою добру справу. Я жива, і мої сили відновлено. Тож витрачати відновлену енергію на дурниці не хочеться. Віктор на автівці. Павло позичив йому свою. Ту саму, вчорашню. Тоновані вікна сьогодні вже не так дратують.