TextBook Професор погодився з студентом. Той продовжував мудрувати:
«Пане професоре, як ви гадаєте, а темрява існує?»
«Що за дурниці ви запитуєте? — ображено вигукнув професор. — Звичайно! Є ніч, і тому є темрява».
«Знову помиляєтеся, пане професоре! Темряви також не існує. Ми можемо дослідити світло, використовуючи призму Ньютона, тобто розкласти світло на кольори і навіть вивчити довжини хвиль кожного кольору. Але ми не можемо виміряти темряву. Темрява — це поняття, яким людина називає відсутність світла».
Професор мовчки слухав студента далі.
«Професоре, і останнє запитання. Чи існує зло, як ви гадаєте?»
«Я з цього починав нашу розмову, — озвався професор. — Ми бачимо його щодня, молодий чоловіче! Війни, вбивства, ґвалтування, насилля, грабежі. І ви мене не переконаєте в протилежному!»
Студент сумно посміхнувся і заговорив:
«Я спробую, пане професоре, бо зла не існує! Зло — це відсутність Бога. Воно схоже на темряву і холод. Нема тепла та світла — і ми кажемо „холодно“ та „темно“. Відсутність Бога та божественної любові всередині людини — це і є зло. Бог не породжує зла. Він є любов. Зло живе там, де немає Бога».
***Ми їдемо мовчки якихось кілька хвилин. Віктор і далі дивує, і не я втримуюся від запитання:
— І де, скажи мені на милість, такі притчі розповідають? У школі охоронців, так?
Віктор усміхається. Поглядаю на нього. Чому я раніше його не зауважувала і вважала буденним та одноманітним?
— Я не знаю, Адо, чи є така школа. Напевно, є. Я її не закінчував. У мене були інші учителі, а цю притчу колись від свого викладача почув. Та то давно було. Ще в студентські роки.
— Що? Тобто як — у студентські роки? — Я витріщаюся на Віктора. І не стримуюся, з мене вилітають слова. — Ти маєш вищу освіту? Але чому працюєш лишень охоронцем? Ти ж не тупак…
Віктор доволі спокійно реагує на мої слова, хоча міг образитися. Бо, за моєю логікою, він доволі недалекий, придуркуватий солдат, який тільки те і вміє, що битися, захищати, але не думати. Спохоплююся, але, певно, вже пізно:
— Тобто, той, вибач, я не те щоб сумнівалася в тому, що ти цейво… Е-е-е-е-е-е, але…
— Та не парся, Адо. — Моя розгубленість смішить Віктора. — Виходить, якби я носив на лобі приклеєний диплом про виш, ти б до мене ліпше ставилася?
— Та ні… — Розумію, що по-дурному все вийшло. Зрештою, то його справа, ким і де працювати. Переводжу розмову трохи в інше русло. — А який у тебе фах?
— Фізика, — весело відповідає Віктор. Повертає на мить голову, коли зупиняємося на світлофорі, та вивчає реакцію.
На моїй мармизі щире здивування:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Крила кольору хмар» автора Владмирова Тала на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ без назви (2)“ на сторінці 55. Приємного читання.