Розділ без назви (2)

Він веде далі:

— Те, що вчора відбулося, дозволило мені подивитися на ситуацію по-іншому. Я мусив переспати зі своїми думками та емоціями, побути наодинці з собою. — Він робить паузу. Я уважно слухаю. — Ти відтепер — одна з нас. Приймаєш ти це чи ні. Байдуже! Ти такою народилася, і нема на то ради. І не зважаючи на те, що ти, Адо, — жінка (яке цінне зауваження! Ще трохи — і я точно феміністкою стану через такі закиди, наче бути жінкою — то моветон), сила і можливості в тобі з не зрозумілих поки причин зібрані такі, що багато хто з чоловіків відверто заздрить. Є, звичайно, ті, хто готовий підтримати тебе, але більшість — проти.

— Вау! Через те що я жінка? — Антон киває ствердно: — То ти прийшов мене попередити про небезпеку? Я зворушена.

Театрально заломлюю руки та з неприхованою цікавістю розглядаю Антона, ще вчора, як мені видавалося, такого небезпечного та самовпевненого господаря ситуації.

Антон мене боїться. Він учора після наших теревенів таки взявся допомагати Валерію Едуардовичу. Сам чесно зізнався. Відразу викликав «швидку». Щоправда, та їхала доволі довго, тому Антон зміг добре в деталях, так би мовити, роздивитися, що я випадково з його колишнім шефом та беушним володарем міста Лева зробила.

Антон розгублено кліпає.

— Не варто так хвилюватися, Антоне. Мені поки ваші нічого поганого не чинитимуть. Я це знаю. Сірі ніколи нічого не роблять без власної вигоди. Навіть якщо дуже захочуть нашкодити, то відкладуть це на потім. Бо король помер, а нового не призначено. Не призначено, не призначено, Антоне, не роби такої кислої міни.

Антон кривиться, видаючи це за посмішку, знизує плечима та мовчить. Іншої реакції я й не чекала, тому впевнено веду далі.

— Після того як Валерій Едуардович упав із престолу, гідного спадкоємця не знайшлося. Чи не так? То чому ти тут, Антоне? Я ж вам не підходжу в ролі нової господині. Ти не дурний і добре розумієш, що в мені нема того, що мусить мати кожен лідер «фракції сірих». По-перше, я — жінка. По-друге, навіть якщо цей факт ви «сховаєте», я надто юна і мої сили тільки розвиваються. А по-третє, і це найважливіше, Антоне. Я досі почуваюся людиною, а не янголом. Я досі не ваша і не знаю, чи хочу ставати однією з ваших.

І тоді його прориває на відвертість, і він починає говорити, навіть трохи злиться на мене чи на себе за слабкодухість:

— Адо! Так не можна про своїх. Ти всередині така ж, як ми. Нехай поки того не розумієш. Розуміння обов’язково прийде. Сірі янголи! Вони не знищують зло — це правда, але вони творять добро.

Відбиваю словесну тираду:

— Ага, звісно, творять, однак виключно для себе, і вчора я в цьому пересвідчилася. Яке таке добро у світі білому мала створити колекція душ, украдених Валерієм Едуардовичем у Бога? Чи ти теж вважаєш, що людські душі — то будівельний матеріал або сировина для колекції божевільного янгола?

Він утримується від коментаря мого закиду.

— Адо, все не так. Валерій Едуардович — це не всі. Як там кажуть у народі, в родині не без виродка? Насправді ж, сірі янголи зберігають спокій і рівновагу цього світу. Світу людей. Це — аксіома, якщо ти хоч трохи знайома з історією творення усього. А ти знайома. Я відчуваю це.

— Що це значить — сірі тримають рівновагу?! Дуже сумніваюся, Антоне. Світ тримається не завдяки нам, якщо тобі так хочеться мене вважати вашою, то най буде. Так от, світ тримається не завдяки нам, а, скоріше, всупереч. Яка вигода людству від вас, тьху, від нас тобто? Ми ж не остерігаємо людство від поганих вчинків. Скоріше, навпаки. Штовхаємо до провалля.

— Це неправда.

Антон учепився руками в горня і переходить мало не на крик. О! І я розійшлася не на жарт, і, схоже, Антон мене зараз навіть боїться. Однак чоловік ніяк не замовкне і втекти не має права, бо його місія не виконана. А мені навіть подобається його нервувати.

— Адо, ти не права. То справа темних — штовхати людство до злого. Ми геть інші! Так, ми — не люди і ніколи ними не станемо. У нас природа інша. Але ми не тримаємо людей у темниці. Так, ми не виправляємо помилки людей. У нас місія спостерігача. Але…

Я обриваю Антона дуже різко. Набрид.