Розділ без назви (2)

Мій погляд у дзеркалі схрещується з поглядом Валерія Едуардовича. Відчуваю, як моє обличчя перекошує гримаса огиди, і знаю: якщо не відведу погляд, мене знудить. Щоправда, невідомо чим. Я майже добу ані ріски в роті не мала, але хіба фізіології є до цього діло? Доведеться блювати кишками. Що я верзу? Поспіхом відводжу очі вбік. Там не просто відображення колишнього Господаря «Темного янгола». Там зараз відбивається те, що він побачив у моїх очах, які раптом перетворилися на ідеальне свічадо і повернули йому його сутність. Може, тому я ніколи не візуалізую власну душу. А коли там іще гірше видиво? Хоча, правду кажучи, куди вже гірше?

Стараючись більше не натрапляти очима на відображення в дзеркалі, і далі роблю звичні гігієнічні процедури. Так, мушу тепер звикати до того, що час від часу мене ось так лякатимуть мною упосліджені жертви. Бо дзеркало — це не лишень моя янголина зброя, це й велика відповідальність і тягар.

Тпру, Адочко-сонечко, невже починаєш вірити, що ти справді одна з них? Не повіриш тут! Тоді звідки і чому я це все зараз так ясно розумію? Ні, не просто розумію. Не так. Знаю, і крапка. Якось бабуся Ядвіга мені сказала:

— Аделаїдочко, у тебе є вроджена сила. — Добре, що вона тоді це не називала благодаттю. — Але вона поки спить. Та обов’язково прокинеться, коли настане твій час. То — як квіти перші навесні, які відкривають землю, щоб вона народжувала. Перелітні птахи прилітають із вирію і відкривають небо. А перші квіти, попри морози, холодний сніг, все ж квітнуть, і земля відкрита. Так і твоя сила, онуцю. Та квітка розпуститься тоді, коли зійде твоє сонце.

І я вірила бабусі. Бо хто з нас не хоче бути особливим? Але я, напевно, дуже активно і гаряче вірила, бо свою неповторність та особливість урешті отримала з відсотками. Сонце зійшло, і в доволі несподіваному місці. Це «дзеркальне моє вміння» — не називаю його талантом, Боже борони від таких талантів, — уже в мені одного разу відкривалося. Але в той час я була занадто юною, щоб утямити, що і до чого. Над тілом мертвої бабусі, коли, прощаючись, я торкнулася своїми губами її чола, враз ясно побачила в дзеркалі старої тьмяної шафи силует чоловіка в капелюсі. Згадуючи те видиво, розумію, кого мені нагадував Валерій Едуардович.

Але то був не він. Я переконана, що коли зустріну того чоловіка, то обов’язково впізнаю. І не питайте звідки, бо що можна було розібрати в блідому відображенні? Я відчую це, торкнувшись його душі своїм дзеркалом.

Так, дзеркалом. Дзеркалом, яке вміє відбивати удари. Дзеркалом, яке вміє бачити людські душі. Душа — це згусток енергії. Кольоровий згусток. Кожна душа має власний колір. Душа — це світло, яке має колір. І світло завжди можна відбити. Фізика за 7 клас. Трійка з фізики не завадила мені це запам’ятати. Другий закон відбивання світла стверджує: кут відбивання дорівнює куту падіння. Усі видимі тіла відбивають світло. Усі, але з різною силою. Усе залежить від того, яка поверхня вашого дзеркала, — м’яка, жорстка чи просто тверда. Розсіяне відбивання світла не дає такого ефекту, як пряме. Пригадуєте дитячий мультик про крихітку Єнота, який боявся свого відображення у свічаді води? Боявся того, хто живе у ставку. Валерій Едуардович також аж до смерті налякався того, хто живе у ньому. Його гурманство його ж і згубило. Кожен може побачити у моєму дзеркалі свою справжню сутність, якщо я дозволю, і не всі витримають випробування. Іноді це лякає аж до смерті.

Зітхаю. Доведеться ще рідше дивитися на себе в люстерко. Схоже, мій дар має побічні ефекти: ті, хто заглядали у моє дзеркало, залишають там щось на зразок автографа. Напевне, це добре, бо триматиме мене завжди насторожі. І, звісно, добре, що я не є фанаткою власної зовнішності, тому обійдуся без дзеркала.

Збираю розкидані по ванній брудні речі — рвані джинси та колись улюблену, а тепер пошматовану кофтинку. Без роздумів скидаю це добро в чорну торбу для сміття. Подарунок від Ліни — не лишень зрада, а й понівечений одяг. Цікаво, як вона там? Видряпається? Такі, як вона, новому Господарю будуть ох як потрібні. І коли Господар зуміє правильно провести ритуал, Ліна стане повноцінною: душа оселиться в тілі. Бо повернення душі — то не забавка. Потрібно вміти правильно відчинити двері. Ех, Ліно-Ліно, ти навіть не знаєш, що тебе чекає потім, коли справді доведеться померти.

А от Кларі я допоможу. І вона житиме. Зараз я знаю, кому належить красива блискуча змійка з крильцями і до кого вона так поспішала, коли ми з Ірен громили колекцію Господаря. Тю, згадка про Іру нагадує мені, що я так і не ввімкнула свій мобільний і навіть не поставила його на зарядку.

Отже ж! Номер мого домашнього зафіксований хіба що в анкетних даних, які я заповнювала, коли влаштовувалася на роботу в нічний клуб. Там, до слова, і моя тимчасова домашня адреса вказана. Та анкета, очевидно, згоріла разом із «Янголом». Кидаюся бігцем до мобільного. Ставлю гарячково на підзарядку. Хоч і відчуваю: поки все гаразд. І з Ірен, і з хлопцями. Ми з ними тепер поріднилися, і вони це теж знають. Ну, може, це я загнула. Але відчувати мусять.

Мій мобільний, котрий стоїть на беззвучному режимі, час від часу мляво погукує. Навіть не дивлюся, хто там надривається.

Важливим для мене людям я сама зараз зателефоную. В Іри все гаразд. Мишко, схоже, домігся свого. Буває ж таке: наші очікування справджуються. Ірен зараз — у нього, точніше у його батьків. Голос її трохи втомлений, та цілком задоволений. Мама спекла яблучний струдель, тато пригостив домашнім вином. Мишко ж повісив гамак у садку — для Іринки. «Уявляєш, Адо, я медитую між двома світами: світом ренети та світом антонівки. У саду так пахне спілою осінню. І сонце таке добре до мене. Нема ліпших ліків, аніж любов, Адо. Навіть коли вона невзаємна». І вже поспіхом, ніби виправдовуючись, Іра додає: «Поки невзаємна!» І я розумію, що у Мишка є шанс, і він дуже конкретний.

Добре, що з Ірою все гаразд. Любов — дуже гарні ліки. Іринка щось торохтить про Павла та Віктора. Каже, що хлопці теж уже їй дзвонили, хвилюються. Запитували, чому Ада не відповідає. Нічого, я їм обов’язково зателефоную і скажу, що жива й здорова, і того самого з відсотками їм бажаю. А решта дзвінків не мають аж ніякого значення, і вони зачекають.

Добре, коли нема куди поспішати. Переконую себе, що сьогодні якраз такий день. Поки зготувала собі сякий-такий сніданок чи то обід, а мо’, й вечерю, бо сонце покотилося до горизонту. Треба встигнути на мій щоденний ритуал. І навіть немає вибору. На пари я не йду. Три чи чотири зайвих енки не змінять ситуації. Знаю твердо, що згодом легко все надолужу. Бо не вперше завалювати навчання, а потім, як спринтер-олімпієць, усе доганяти.

Чи ви коли бували на даху багатоповерхівки? Напевно, так, коли вам доводилося ставити антену-сателітарку чи вирішувати якісь інші важливі побутові справи. А гуляти дахами пробували? Колись із тим було простіше. Тепер справжня рідкість. Не дуже погуляєш. Кодові замки на дверях під’їздів, замкнені двері на стріхи, щоб там випадково не завелися бомжі та летючі миші. У нашій багатоповерхівці є дах, і я його дуже люблю. І, звісно, я маю ключі від нього. І тому намагаюся не пропускати мій щоденний ритуал. Правда, зазвичай він вранішній. Але це можна робити будь-коли.

Стою, вдихаю осінь, ще поки ранню та лагідну. На старому столику, який дивом тут опинився, парує чай із лісових трав, заварений у великому літровому горнятку. Усідаюся на кимось сюди витягнуте старе рипуче крісло-гойдалку. Задираю голову вгору: таке низьке блакитнозоре небо сьогодні над містом і ще сонце — завжди привітне та щедре. А коли повіє вітер, то це просто кайф для зболілого духу, який так потребує реабілітації. Чи може енергія навіть найкращого, навіть найсвітлішого янгола замінити енергію, яку дарують щедро, без обмежень та зобов’язань, сонце, небо, вітер, дощ, сніг, злива, блискавка? Ніколи. Бо кожна жива істота — то суміш енергій (і позитивних, і негативних). Буває, що вона набагато потужніша від енергії стихій, але… Чи потрібне вам чуже і не зовсім чисте? Якщо насправді все так просто. Вилазите на дах будинку й разом із ароматом п’янкого чаю з рути-м’яти, барвінку чи липи з мелісою та шипшиною отримуєте енергію у чистому вигляді.

Ну і телепень цей Валерій Едуардович. Закидав мені, начебто я наївна дурка, бо харчуюся непотребом. Бідний, він так ніколи і не втямить, що то він і йому подібні харчуються неправильно. Бо часто чинять як стерв’ятники, коли підбирають чи силою забирають чуже. Світ дуже правильно влаштований: не побажай чужого, але, коли тобі з радістю віддають, — приймай із вдячністю. І я беру — від сонця, від неба, від вітру. Беру щоденно і завжди стільки, скільки можу взяти. Без переїдання. Бо переїдання породжує ожиріння, а ожиріння — купу небезпечних хвороб.

Я люблю осінь. Отаку, як зараз. Ранню і незбагненно золоту. Хтось мережить дерева в кольори вогню — багряний, золотий, завжди теплий рудуватий, колір паленої кави, карміновий. Навіть це наповнює мене. Із даху мого будинку добре видно Знесінський парк. Це заворожує щоразу. Навесні акації так дуріють, аж буває відчуття, наче перепив, і то добряче перепив молодого вина…

Улітку липа нестримно п’янить, а бджолиний гул мені видається музикою, і та музика під хорами сонця наповнює аж по вінця. І ти вже не боїшся ні упирів із «Темного янгола», ані інших потвор. Вони нічого тобі не заподіють, бо коли співають бджоли, то всі упирі світу кволо мовчать.