Розділ без назви (2)

Точно, це я вже сплю. І мені мариться. Друг… янголя… заслужила…

Гарний сон. Подивлюся ще трохи, може, зрозумію, що робити далі.

Ранок від вечора мудріший.

Частина друга

Світовидове поле

1. Антон

Правду кажуть розумні люди: ранок від вечора мудріший. Бо ще вчора я не бачила навіть натяку на вихід із лабіринту, в який потрапила, дозволивши вплутати себе в історію з душами. Улягаюся спати і засинаю від смертельної втоми. А вранці наче розумію, що далі робити. Дорога сама мені відкривається, і я не замислююся над тим, чи добре чиню, чи ні. Просто знаю: мені зараз у цьому напрямку треба рухатися. Інтуїція, еге ж?

Звісно, якби я почала логічно зважувати кожен свій крок, то і халеп, у які втрапляю, було б менше, але хіба цікаве таке життя?

Прокидаюся в порожній квартирі. Тетяна прибрала у вітальні і навіть трохи на кухні. Її вдома нема, очевидно, ще в школі. Визираю у вікно і тетерію. Сонце вже у зеніті. Оце я поспала! Майже добу. Перш за все попленталася у душ. Самій від себе зараз гидко. Волосся смердить цигарковим димом, зрештою, як і одяг та шкіра.

Вода мені завжди допомагає і відновитися, і змити з себе сумніви, надокучливі чужі думки та вагання. Кожна клітинка тіла відкривається і ретельно очищується.

Найпростіша формула, H2O, кажете? Та це майже алхімія, яка завжди поруч. Відчуваєш, що тебе зурочили, чи просто дурнувате начальство дістало порадами та вимогами, або колежанка аж надто прискіпливо намагається перекласти на твої плечі частинку власного болю чи проблем — бігом до води. Немає ліпшого очищувача.

Усе в каналізацію, весь бруд із тіла та камені з душі туди, вниз. Земля добре знає, що з тим робити. Є істоти, які цими відходами харчуються. Як у природі: жуки-гнойовики, дощові черв’яки, раки, могильники, грифони, чайки, ворони і так далі. Що для одних відходи, для інших — життєва необхідність. Так і з поганими думками, емоціями, душевним тягарем. Ми готові легко цього всього позбутися, а для когось вони — їжа.

Після душу я заходилася давати лад своїй мармизі. Учора обличчя моє двічі постраждало від «палкої любові шанувальників».

Так, Антон постарався, бо він хороший служка… Завжди справно виконує накази Господаря. Вислужується. І тепер шукає нового хазяїна. Є категорія людей, які страшенно бояться брати відповідальність за власне життя. Це ідеальні слуги, але вони часто стають ідеальними зрадниками.

Приклала руку до вилиці. Не болить. Обмацала губи — це вже робота Господаря — наче цілі. Не хотілося згадувати насолоду, яка читалася в очах навіженого колекціонера, коли він побачив мою кров.

Знаю, що зараз і знаку немає на лиці від пережитого. На мені завжди все добре загоюється. Ага, як на собаці. Помітила закономірність: що довше сплю, то швидше. Але щоразу фантомно накочується хвиля болю-спогаду. Тому чимдуж поспішаю зазирнути до дзеркала, щоб пересвідчитися: для мого личка і справді все славно закінчилося.

Протираю рукою запітніле люстерко, вдивляюся в своє відображення. Так, усе наче на місці: зуби цілі, очі теж, губи, ніс, про всяк випадок повна ревізія, і раптом… Зачіпаюся поглядом за нього — з’яву, яку чітко бачу за своєю спиною.

Озираюся майже перелякано, бо й злякатися як слід не встигаю. Нікого. За спиною тільки двері ванної кімнати, вішак із рушником. Тьху ти! Я ж не зі слабкодухих, чого це мені привиди починають увижатися? Але ж, зачекай, Валерій Едуардович не може бути привидом. Бо…

Янголи не можуть ставати привидами, навіть мертві! Чи можуть? Ні-ні, він досі живий, має бути живим, хай напів, але живим. До того ж ставати привидами — це прерогатива людей. Звідкись я це точно знаю. Струшую з себе протиріччя, які вперто лізуть у голову.

Так, Адко, зосередься. Усе гаразд. Це лише побічна дія пережитого вчора. Ще раз глянь у дзеркало, не бійся, і побачиш там тільки своє відображення. Повертаю голову до свічада, дивлюся на себе навіть із викликом. Після вчорашнього привиди та фантоми — дитяча забавка. Ага, в порожній квартирі, де, крім мене, ні душі.